“Ми були молоді й свято вірили у поступ Української держави”

Надія Вірна

Джерело: http://www.chas.cv.ua

Коли блукаєш Берліном, раз по раз наштовхуєшся на радянський «рубець» — так розкроїла місто, країну, світ Берлінська стіна – 45-кілометровий знак холодної війни між демократичним Заходом та соціалістичним Сходом. То тут, то там на тротуарах, асфальті тягнеться символічна лінія з написом «Берлінська стіна 1961-1989». По один бік муру була демократія, по інший – тоталітаризм. На Заході найбільшою цінністю була людина, на Сході – система. На Заході будували добробут і щастя, на Сході – комунізм.

Радянські «рубці» на обличчі Європи
Тепер берлінці та гості міста щодня тисячі разів перетинають цей символічний рубіж. За радянських часів це було практично неможливо та смертельно небезпечно (кількість загиблих ще до цих пір достеменно не відома, лік іде від сотні до тисяч, десятки тисяч були засуджені за спробу втечі на західну частину Бер-ліна).
Двадцять років опісля падіння Берлін-ської стіни для європейців Берлін став символічним містом, в котрому під бетонними плитами Берлінського муру ховали всю соціалістичну систему від Карпат до Уралу.
Однак ностальгія ще витає у повітрі: вздовж залишків муру можна побачити чоловічків у формі радянських офіцерів, котрі за 5 еврів поставлять на будь-якому документі (дехто пропонує руку, ногу та інші частини тіла) печатку про те, що ті відвідали Німецьку Демократичну Республіку. Тепер Берлінська стіна – туристична принада Берліна.

Європейська доля України
Та мур, який вибудувала радянська машина в серцях українців, не так легко піддається руйнуванню, як бетонні стіни. Тут потрібна більш тонка, продумана та філігранна робота. Уже 20 років цеглинка за цеглинкою зникають стереотипи, умовності, страхи, які розділили світ на два полюси, які призвели до того, що майже півстоліття ми жили у стані холодної війни з демократичним світом. На жаль, для остаточного примирення потрібно ще дуже багато. Та свідомість людей змінюється, світогляд вже не обмежується рідним краєм. Мільйони українців живуть, навчаються, працюють в європейських державах, бачать те життя, переймають цінності, традиції, розповідають про них своїм родичам та близьким тут, в Україні. І ті теж змінюються. Вони вже не бояться виходити на вулицю, коли їхні права пригнічують (Помаранчева революція 2004 року). Вони здатні громадою змінити місцеву владу (зараз місцеві громади стають активнішими). Вони здатні відстоювати своє, рідне.
«Я люблю свою Україну, але жити тут не можу. Тут можна лише виживати і існувати, але ніяк не жити». Таке зазвичай ми чуємо від потенційних та постійних заробітчан. Справді, беззаконня, беззахисність громадян перед державою, розвалені господарство та економіка, постійні політичні сварки, тотальна корупція вже всім обридли. Це все прийшло на зміну комуністичній системі. Бо одразу демократію збудувати неможливо. Це важка, копітка праця.
Ось 16 липня минуло 19 років од того часу, як проголосила Україна Декларацію про свій державний суверенітет. Тоді наша держава стала на стезю, що веде до європейської родини. І хоча почасти ми робимо кроки назад, одначе напрямок руху визначений і зцементований подіями кінця 80-х років та 2004 року.
— Ми були молоді й свято вірили у поступ Української держави, — розповідає Слава, учасниця революційних подій 1990 року в Києві. — Ми, студентство, виходили на перші мітинґи. Хотіли зробити щось таке, як у сусідів (прибрати комуністів, жити так, як в Європі). Якраз після падіння Берлінського муру та інших подій в соціалістичній Європі в 1989 році з’явилась УСС (Українська Студентська Спілка) – рушій усіх демократичних змін в державі. І всі невеличкі студентські мі-тинґи чи акції згодом переросли у величезну акцію голодування восени 1990 (з 2 по 17 жовтня). Тоді лідери УСС дуже любили наводити приклади Чехії з її Оксамитовою революцією, розвалу Бер-лінської стіни і т.п. Тобто, події в Європі підштовхнули до більш активних дій «національносвідому» молодь. А у що вірили: здавалося, тільки б відірватися від СРСР, і все піде «як по маслу». Але як саме будувати державу, схоже, ніхто не розумів, та й не думав про це. Головне — розвалити… «Гарячі голови» були готові йти під танки, і якби в Україні влада діяла більш жорстко, жертви були б неминучими, оскільки охочі «померти за ідею» були.
Очевидці та учасники подій у Чернівцях початку 90-х років розповідають, що лише приблизно п’ять відсотків з тих, хто в них брав участь, були свідомі з того, за що вони власне борються, п’ять відсотків були не зовсім психічно здоровими, а решта – то зморені дефіцитом, безгрошів’ям та «світлим комунізмом» трудяги, які просто хотіли врешті нормального життя. Тоді думали не про те, як зробити Україну європейською, а українською. На жаль, ще до цього часу Україна є ні тією, ні іншою. І від кожного з нас залежить, якою бути Україні. Але доля її визначена історією та й самою географією. Бо центр Європи розташований саме в Україні, поблизу Рахова, що на Закарпатті.
Песимісти стверджують, що все йде до гіршого, оптимісти вірять у європейське майбутнє України, а реалісти набираються терпіння. Знають ж-бо, що одного бажання потрапити до європейської сім’ї недостатньо. Потрібно нам усім усвідомити себе європейцями. Тобто, відповідальними за власну долю та країну. А також треба змусити державу та владу рахуватися з інтересами та потребами громадян. І цей тернистий шлях ми повинні пройти. Така наша історична доля.


Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s