“події й те, що сталося в тих 1990 роках, заставляє глибоко задуматися, бо явно події які розпочали процес самостійности, події, яких я була свідком й учасником, – пішли не так, як того хотіла тоді та запальчива, о така, дуже патріотична молодь…”

CТУДЕНТCЬКA ГОЛОДІВКA – 20 -ти ліття

http://marichka2.multiply.com

РЕВОЛЮЦІЯ НА ҐРАНІТІ…

20 РОКІВ ТОМУ  ВІДБУЛАСЯ  СТУДЕНТСЬКА ГОЛОДІВКА, ЯКА СКОЛИХНУЛА УКРАЇНОЮ

Двацять  років тому увага всієї України й діяспори  була прикута до Площі Жовтневої Революції, яку ще 20 років тому студенти переіменували на Майдан Незалежності в Києві, де відбувалося голодування українських студентів.

Коли мене запитують, що з того, що я бачила в Україні в ті далекі, здавалося, сьогодні революційні дні 1990-1991 років, зробило на мене велике вражіння й то на все життя, то без ніяких вагань й сумнівів я скажу: – студентська голодівка в жовтні 1990 року або революція на граніті.

Все те, що сьогодні відбувається в Україні, якщо порівняти ті події й те, що сталося  в тих 1990 роках, заставляє глибоко задуматися, бо явно події які розпочали процес самостійности, події, яких я була свідком й учасником, – пішли не так, як того хотіла тоді та запальчива, о така, дуже патріотична молодь…

Для мене ці події ніколи не зітруться з пам’яті й зараз  просто не віриться, що це було аж 20 років тому! Воно як в тій пісні співається “Час рікою пливе, як покинув тебе…”. A скільки моїх справді добрих друзів, які були на тій площі з студентами, які зі мною роками спілкувалися пішло з цього світу у засвіти. Пишучи ці рядки мені йде мороз по шкірі, вже не кажучи появляються сльози.

17 жовтня 1990, переможньою демонстрацією й концертом – закінчилася голодівка… І всі  дні голодівки у мене записані на відеозаписах, які робив ще один вірний мій київський друг Юрко Пінський, відео-оператор тоді УРП ( Інформ Центр Республіка), який від недавна живе в Штутґарті, в Німеччині.

Ми зустрічалися з ним минулого 2009 року в Мюнхені. Є у мене й багато знимок з тої Голодівки. З студентів, які голодували  а зі мною роками спілкувалися Михайло Cвистович, спілкується Оля Cамборська, яка живе в Берліні. Нaталю Климовську зі Львова я зустріла в Cіднеї в липні ц.р., коли вона й о. Борис Ґудзяк ( ректор Українського Католицького Університету) відвідували Aвстралію.

A кого нестало в живих? Пішов з життя дуже близькі мені Aнатолій Доценко, В’ячеслав Чорновіл, мій кум Олесь Базилевський,

Cергій Набока, пані Галина Хмара, Aнатолій Михайленко.

Може й інші, про, що я незнаю.

Політичні оглядачі кажуть, що Помаранчева революція тривала не два тижні, а понад десяток років. Тобто, намотуючись навколо акції “Україна без Кучми”, довкола парляментських виборів-2002 й переросла в помаранчевий Майдан.

Кількадесят змарнілих від голоду, але бадьорих духом студентів  оголосили війну сов’єтському монстрові. Частину площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності), де стояли намети, оголосили зоною, вільною від комунізму. І перемогли: у відставку пішов голова Ради Міністрів Віталій Масол, було обіцяно дострокові вибори до Верховної Ради, які так і не відбулися. А за рік парлямент голосував за Акт проголошення незалежності і призначав референдум на 1 грудня 1991-го.

Так, правильно тоді чи не щодня співав мій і Cтепана Хмари похресник, київський бард Олег Павлишин:..”A ми, бандерівці, ми хлопці молодці, не віддамо Вкраїни – москалям!”.

Відтак прийшла незалежна Україна — головний здобуток студентської акції.

Один із провідників акції, Олесь Доній, нині народний депутат, політолог, до недавна керівник Центру досліджень політичних цінностей,  розповідаючи про значення “гранітової революції”, виокремлює ще й “психологічний фактор”. …- “Подія дала два важливих моменти.

…- По-перше, відчуття перемоги. Бо до того часу всі акції націонал-патріотів закінчувалися поразками. А не можна ж було лупати стіну, і не бачити, що вона подається. По-друге, це була суто молодіжна перемога. А це важливо для подальших поколінь, які відстоювали свою позицію, включалися у боротьбу. Пізніше були спроби повторити ту акцію: наприклад, намети ставилися під час “України без Кучми”, під часу протесту сумських студентів і, як результат попередніх акцій, — під час Помаранчевої революції. Тобто, якби не та акція, то, очевидно, хід історії України був би іншим”.

Олесь Доній вважає, що це :…- “Це найпотужніша в історії України студентська акція”, — пояснює свою думку він. …- “Зрештою, вона безпрецедентна навіть для всього колишнього сов’єтського простору”. -…“Але зрештою, переносити чи не переносити День студента — це право самих студентів. Для нас революція залишилась подією. А чим вона є для наступних поколінь — це вже їм вирішувати”.

Короткий уривок з моєї книжки Україно, моя, Україно”:

Коли я 5.10.1990 року приїхала в Москву, Анатолій Доценко, в квартирі якого не переставав дзвонити телефон, оповідаючи про те, що в Києві розпочалася голодівка студентів показав факс-листок з таким зверненням:

…- “Друзі! Настав час вибору: або ми доб’ємося незалежної демократичної України, або так і залишимось колонією імперії, духовно бідні, зденаціоналізованим народом. Щоб пізніше ми не згадували слова Кобзаря:”А ми дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби, німії, подлії раби”. Тож закликаємо всіх підтримати нашу акцію. Доля нашої Батьківщини залежить від усіх нас. Нехай нам допоможе Бог!” –

Після З’їзду Української Молоді, яка живе у республіках СССР, який тривав два дні в Москві, в понеділок 8.10.1990 року вечером у товаристві Анатолія Доценка, Андрія Рацького з Польщі та Віктора Шевченка з Білорусі, ми виїхали в Україну.

Поїзд Москва – Київ мчав крізь темряву на південь. Безмежну простір сповивала ніч. Далекі вогні містечок та селищ  раптово спалахували на обрії і швидко згасали. За поїздом гнався сивий туман, стогнав вітер. В теплому купе ми говорили про події, які відбувалися в Україні, де вже шостий день продовжувалася голодівка 122 -ох студентів, однак кількість їх зростала кожної хвилини. Ніхто з нас не міг собі уявити, що це за Наметове Містечко на Площі Жовтневої Революції.  Московське телебачення не згадувало про голодівку. А з тих доступних нам відомостей важко було сформувати будь який образ.

В Києві панувало лагідне й чудове бабине літо. На старинних київських бульварах, осінні каштани золотіли в теплому жовтневому сонці. В столиці нашої батьківщини панувала революційно – напружена атмосфера.

НАМЕТОВЕ МІСТЕЧКО – було відгороджене від вулиці Хрещатик шнурком. Навкруги  нас повно людей і сотні плакатів з різними написами “Геть яничарів”, “Рятуйте Україну”, “Нас штовхають в прірву”, “Їсти не будемо, пити не будемо поки не вийдемо з СССР”. Ті студенти, які голодували, обв’язали голову білою опаскою, на якій виднів напис “я голодую”. З чорною опаскою ходила охорона. Настрій голодуючих рішучий. Голодівка не припинеться, доки не будуть задоволені всі наші вимоги, заявили студенти. А вони вимагали:

– Відставки Уряду на чолі  з  Константином Масолом, – скликання нових виборів до Верховної Ради в 1991 р. – проведення військової  служби в Україні. За її межами тільки на добровільних засадах.- Департизацію правоохоронних органів, армії та КҐБ.

– Не підписування нового союзного договору, – Розподілу майна Комуністичної  Партії  України народові.

Маса людей, яка постійно стояла на Хрещатику жваво обговорювала вимоги студентів. Я підходила до людей. Багатьох мене впізнали, д’якували, що я приїхала в таку  важливу пору до Києва. Українці Австралії дуже ціняться в Україні. Одна старша пані запевняла мене, що тисячі киян підтримують голодівку.

… – Ви не вірте  пропаґанді, що народ  Києва проти студентів. Бачите скільки нас тут! Ми їх підтримуємо. Ми без сили. Це вони, наші діти, рятують нас!

Олег Кузан, представник Пресового Центру Наметового Містечка розповів, що акція голодівки підготовлялася місяцями. Олесь Доній, Голова Київського Студентського Братства твердив, що вже з травня місяця об’їжджалося всі студентські філії, які погодилися на цю акцію. Саме в серпні під час відзначення Козацького Свята – 500 річчя Запорізької Січі, рішили, що голодівку треба розпочати на початку Другої  Сесії  Верховної  Ради.

Голодуючих на площі тоді було 154. Розмовляла я з студентами, записувала розмови з ними. Заходила до майже кожного шатра. Мої ноги напухали та відходити від студентів не хотілося. Як їх залишати? Зрештою – де йти? Тут стільки цікавих розмов.  Студенти частували мене теплим чаєм.

В розмовах зі мною, мої колеґи-журналісти висловлювали своє занепокоєння політичним станом в Україні. Вони не вірили, що уряд та Верховна Рада виконають вимоги голодуючих студентів. Були й такі, що думали, що голодівку може чекати таке закінчення, як це не давно сталося в Китаї, на площі Тяньмін в Пекіні.

– Ні, таке щось не посміють зробити тут! Україна  – це Европа! – сказав хтось з присутніх.

– Тут все можливе!

З такою можливістю треба було рахуватися.

Боляче, нестерпно боляче було приходити до цього наметового Містечка – табору. Ми бачили, як на очах згасали фізичні сили голодуючих студентів, серед яких багато дівчат. Мені й досі перед очима їх змарнілі обличчя. Хлопці позаростали густою бородою. Дехто з них не міг стояти на ногах, бо крутилася голова, але в їх очах світилися живі іскорки, не тільки свідчення молодості, але, і впевненості в своїй правоті і готовності жертвувати за неї – власним здоров’ям. Студенти України вдалися до жорстокої, крайньої форми протесту. І  вони твердо вірили, що переможуть!

Анджеліка Рудницька, учасниця голодування, студентка факультету журналістики Київського Державного Університету твердила:”Нам – добре, краще звичайно в таборі. Ми підтримуємо один одного. Я четвертий день голодую. Дівчатам медики дозволяють голодувати лише чотири доби.”

Біля табору, і в день, і в ночі чергувала швидка допомога. Оскільки Верховна Рада не дуже то спішила прийняти вимоги студентів, ті рішили розпочати масовий страйк.

Мене повідомили, що на майдані голодують студенти з 24 -ох міст України. На таблиці подано міста звідки прибули студенти. Дехто з них мав напис на жакеті, куртці або на плащі.

Зустрів мене біля площі  редактор журналу “Україна” Анатолій Михайленко й запропонував інтервю зі мною і Aнатолієм Доценком у редакції журналу “УКРAЇНA”.

Дещо пізніше приїхала екіпа львівського телебачення. На прохання  працівників РУХ-у провеля я інтерв’ю з тими народними депутатами, які почали голодувати з студентами, а які перебували в Наметовому Містечку, яке показували по телебаченню. Так моя родина довідалася, що я знов в Україні.

Наметове Містечко, було, як я вже згадувала відгороджене від Хрещатика шнурком. Навколо нього постійно повно людей. Вони приносили студентам теплу воду, теплу одежу, бо в осінні ночі в Києві було холодно і то навіть дуже холодно.

Люди приносили студентам узвари з трав, термоси з чаєм, коци і гроші. Біля кожного шатра море квітів. Та, були й такі, які казали мені:

…- Краще поїхали б вони врожай збирати, картопля та кукурудза гниють, а вони тут лежать, здоров’я тратять, в політику бавляться.

…- “Хтось” платить студентам за голодівку, – так казала якась баба.

Переважаюча більшість людей з якими я говорила запевняли мене, що “оці студенти своєю голодівкою доказують, що в нашому народові, ще все є високе почуття самовідданості”.

Так, не легко героям – студентам було на тих чорних, холодних мармурових плитах й сходах. А зі сходу Наметового Містечка “стежив” тзв. “вождь” усіх пролетарів світу Володимир Ленін, пам’ятник якого височіє над площою.

Один з львівських студентів, який голодував дев’ятий день розказав мені, що в перших днях голодівки, однієї  ночі хтось кинув на територію табору вибуховий пакет, і лише завд’яки щасливому збігові обставин – ніхто не був ранений. Виявилося, що провокатор з вибухівкою це курсант Київського загально-військового училища Попов.

9- го жовтня десь біля 18 -ої години, без ніякого попередження чи плянування, стихійно відбувся на площі багато тисячний мітинґ. Хтось нарахував 50 тисяч людей. Інші казали, що є 100 тисяч людей. На Хрещатику затримали увесь транспортний рух. Прийшли депутати Дембльоку. Не було мікрофонів. Раптом, знову ж таки, без ніякого попередження міліція просила демонстрантів, тих, які стояли біля підвищення роззійтися.  Я подумала “зараз почнеться”! Та люди розступилися. В’їхало перед табором міліційне авто з гучномовцями. Я дуже дивувалася… Це лише означало, що київська міліція за студентами!

Мітинґом керував Олесь Доній, Голова Київської  Студентської  Спілки. Він заявив, що Спілка не допустить до спроб самоспалення. В містечку ходили чутки, що студенти готові на такий вчинок, а першим готовим був це зробити Василь Любенко, киянин, випускник Київського Університету.

Ставало ясно, що Парлямент пішов на конфлікт зі своїм народом і Україні загрожує страшна криза. Відповідальність за те несе група депутатів 239, з її головою Олександром Морозом.

Студенти попросили мене до слова. Я запевняла їх, що українська громада Австралії знає про голодівку, що вона з ними. Таку заяву прийняли оваційно. Хтось з демонстрантів підніс мені квіти. Я була єдиною українкою діяспори, яка була постійно з  голодуючими студентами в таборі й яка постійно виступала на мітинґах. Це, якщо не брати під увагу Марусю Мицьо, яка з Ню Йорку, але вона вже кілька місяців працювала в канцелярії  РУХ-у. Її давно рахували “київською”. До голодуючих студентів приєдналися народні депитати: Степан Хмара, Яків Зайко, Богдан Ребрик, Володимир Свідерськийк, Левко Горохівський, Віктор Бедь, Володимир Колінець, Олександер Гудима, Марія Кузенко, Ярослав Кендзьор, Михайло Горинь, Леополд Табурянський, Лариса Скорик, Катерина Завадська.  Такі події застали мене в Києві в перших днях мого там побуту.

Так тоді й політики ЗСА звернули були увагу на те, що в України діється. Конґресмен Кристофер Кокс сказав був: …- “Містере спікер, це голодування є ознакою того, що дні монолітного комуністичного  режиму полічені. Ці сміливі студенти не повернуть назад. Їхня мужність, сила, рішучість пояснюються довгими стражданнями  людей, які терпіли часи нелюдськогп пригноблення Леніним, Сталіним та їхніми наступниками. Люди Америки продовжують стояти плечем до плеча з ними.”

Під шаленим тиском ситуації Верховна Рада створила узгоджувальну комісію для розгляду вимог голодуючих студентів. До неї увійшли: від депутатської більшості – С. Гуренко, М. Залудняк, О. Коцюба, О. Мороз, В. Сухий. Від Народної Ради: С. Головатий, М. Горинь, В. Філенко, О. Шевченко, І. Юхновський, від Президії ВР – Іван Плющ. Було запрошено й 5-ьох представників голодуючих.

Олесь Доній про цю подію розповідав: …-“Засідання нагадувало футбольну гру в одні ворота. Взявши за основу документ, підготований Сергієм Головатим, студентська делеґація крок за кроком, слово за словом, вимога за вимогою забивала м’яча у ворота комуністичної більшості. З усього було видно, що вони готові дещо відступити, “здати” Масола заради збереження власного становища. 16 підписів лягли на документ який позначив одну з найдраматичніших епізодів України періоду виборювання незалежності”.

Я була присутньою в Верховній Раді коли виступав Олесь Доній.

17 – го жовтня 1990 у вечорі відбулася величава демонстрація на Майдані Незалежності – переможна. В ній взяли участь тисячі людей.

короткі уривки із статті до 10 –ти ліття про Голодівку:

Що ж кажуть сьогодні ті, які брали активну участь у підготовці й самій голодівці?

Маркіян Іващишин: …- “Це була акція на яку влада звернула увагу. Було поставленне питання про те, що саме молодь прагнула незалежності України, ініціювала і брала участь у боротьбі за самостійність нашої держави. Нинішнє студентство – немає об’єднуючої ідеї. Головне завдання нинішніх студентів – учитися. А ми боролися за незалежність, демократію. Ми увійдемо в історію, але скромно й одним абсацом, хоча це також успіх. ”

Дмитро Лиховій: …- “студенти відкинули аполітичний еґоїзм і моральне жлобство. Декому важко відмовитися від сала – студенти ж жовтня 1990 відмовилися їсти взагалі. Сучасне студентство вже не ляже на ґраніт майдану Незалежности, йому треба гризти ґраніт науки. Час рікою пливе, і в цю ріку неможливо увійти двічі. Вимоги часу тоді і зараз – зовсім різні речі ” (з інтерв’ю для ґазети “Україна Молода”)

Леонід Кравчук – тоді голова Верховної Ради, вважав, що студентська голодівка у жовтні 1990 року: …- ” Це небачене в історії тоталітарної держави дійство, тим  більше, що тоді Україна була ще радянською республікою. Це була повага до свободи, демократії і віри. Сьогодні ми бачимо, що вже ніхто на ці цінності не звертає уваги. На перше місце стали доцільність і особистий інтерес.”

Студентська голодівка, яка відбулася 20 років тому в Києві залишиться в моїй пам’яті до кінця мого життя, як щось небуденно величне й історичне, що докорінно змінило мою думку про Україну, її молодь й я вдячна долі, що була свідком й учасником, спостерігачем її.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s