“Ця подія стала центральною в долі багатьох тисяч молодих людей, які активно чи пасивно підтримали “революцію на граніті”.

http://golob.narod.ru
В.Кулик, Т.Голобуцька, О.Голобуцький
Акція студентського протесту в жовтні 1990 р.
Осінь 1990 року увійшла в історію України як час компромісів та безперервного переговорного процесу.

Акція студентського протесту в жовтні 1990 р.

Власне, протиріччя між “старшими” політичними силами та молодіжним середовищем були помітні не лише в СНУМі. Націонал-демократичні сили, потрапивши до Верховної Ради, уявляли себе переможцями. Участь у великій політиці призвела до поширення серед значної її кількості конформістських настроїв. Осінь 1990 року увійшла в історію України як час компромісів та безперервного переговорного процесу.

“У 1990 році, — згадував лідер Київської організації УСС О.Доній, — стала відчутна відмінність у сприйнятті ситуації між молоддю та поколінням старшої формації. Посівши кільканадцять місць в парламенті, демократи помітно заспокоїлися на лаврах хиткого виграшу. Молодь, романтизована і піднесена, позбавлена традицій постійного пошуку компромісів з номенклатурою, була налаштована максималістськи “1. Ще на конференції НРУ, яка відбулася відразу після виборів 1990 року, О.Доній заявив, що “третина голосів демократів у ВерховнійРаді України не є перемогою, отже Рада не просто трибуна для вільнодумства, а в першу чергу — орган законотворчої діяльності, де для прийняття рішення потрібна більшість голосів”2. Ця заява спричинила невдоволення і прямий спротив у залі. Стало зрозуміло, що націонал-демократія не усвідомлює важливості політичного моменту. Компроміси, які поступово перетворювалися на конформізм, підточували потенціал демократичних перетворень в Україні.

Влітку 1990 року Київська УСС взяла участь в святкуванні 500-річчя українського козацтва на Запоріжжі, що було зорганізоване НРУ. На святкуванні були присутні всі активісти організації. Саме там вперше було оприлюднено ідею проведення політичного голодування в Києві. Студентські активісти вимагали радикальних змін та реформування всіх сфер суспільного та економічного життя, а це можна було досягти лише рішучими та радикальними діями. На допомогу націонал-демократів та демократичної частини Верховної Ради лідери УСС не сподівалися.

Невдовзі у Вільнюсі (Литва) відбулася зустріч молодіжних і студентських опозиційних організацій СРСР, де були проведені переговори між керівниками УСС (О.Доній, Ю.Зубко) та Студентським братством (О.Кузан, Т.Давидяк). Було досягнуто принципових домовленостей та узгоджено план дій3. Після цього почався процес підготовки до акції протесту.

Цікавим фактом є поява напередодні голодування у Києві листівок, які були випущені нібито від імені УСС проти голови УРП, народного депутата Л. Лук’яненка. Листівки були виготовлені типографським способом і помітно відрізнялися від друкованої продукції УСС. У відповідь на це було проведено чергову акцію протесту та пікетування приміщення КДБ УРСР.

Початок студентської акції був запланований на 1 жовтня 1990 р. Справа в тому, що 11 вересня 1990 р. Президія Верховної Ради України прийняла рішення, що навколо будинку Верховної Ради в радіусі 1 кілометра забороняється проведення пікетів, демонстрацій та інших масових акцій. На це Народна рада прореагувала закликом до громадськості 1 жовтня 1990 р. підтримати її присутністю біля стін парламенту.

15 вересня нарада представників страйкових та робітничих комітетів та незалежних профспілок вирішила провести 1 жовтня 1990 р. Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Тому ця дата стала так би мовити сигналом для початку студентської акції, оскільки привертала до себе увагу як української, так і міжнародної громадськості.

За кілька днів до голодування Київська організація УСС розповсюдила листівку (автором тексту був О. Доній), де зазначалося: “Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей — ось наслідки свавілля можновладних міністерств. Існуюча Верховна Рада України неспроможна розв’язувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр — Комуністична партія.
Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року і висуваємо такі вимоги:
• достроково припинити повноваження Верховної Ради України та призначити нові вибори на багатопартійних засадах восени 1991 року;
• прийняти закон про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
• не допустити підписання союзного договору”4.
Представники Львівського студентського братства запропонували ще дві вимоги:
• проходження юнаками служби у війську в межах України;
• відставка Голови Ради Міністрів УРСР В.Масола.
Крім того, львівські “братчики” запропонували перенести початок акції на 2 жовтня. Всі ці пропозиції були прийняті керівництвом УСС без застережень. На нараді також було обрано керівників акції. Ними стали Маркіян Іващишин (голова Львівського студентського братства), Олесь Доній (голова Київської організації УСС) та Олег Барков (голова УСС м. Дніпродзержинська). Кожен зі співголів мав відповідати за учасників акції зі свого регіону. Комендантом наметового містечка був призначений Тарас Корпало (студент 5 курсу філософського факультету Київського університету) а його заступником від львівян – Михайло Канафоцький.

1 жовтня 1990 р. стало зрозуміло, що Народній раді страйк вдався лише частково. Окрім багатотисячної маніфестації в Києві та кількох акцій в регіонах, націонал-демократам так і не вдалося мобілізувати маси. Порівняно з попередніми акціями, коли на вулиці Києва виходило біля 120 тисяч осіб, Всеукраїнський страйк 1 жовтня виглядав досить блідо. Наприклад, на Львівщині відбувся лише двохгодинний страйк, щоб не завдавати шкоди економіці Галичини, де до влади прийшла націонал-демократична опозиція.

Таким чином, о десятій ранку 2 жовтня 1990 р. біля сорока активістів УСС та Студентського братства, розстеливши на гранітних плитах площі Жовтневої революції матраци, оголосили про початок голодування. Пізніше з’явилися транспаранти з гаслами та вимогами студентів. Рівно о 20-ій годині було встановлено намети. Ця акція тривала лише протягом 2–3 хвилин.

Правоохоронні органи, які прибули на місце проведення акції завчасно, нічого не встигли вдіяти. Цілком можливо, що влада не була готова до протидії студентам, не було також і політичного рішення керівництва республіки. Студенти без перешкод проникали на площу, пересуваючись поодинці чи групами по кілька осіб.

Організатори акції передбачали, що влада може вдатися до арештів та затримання учасників акції. “Мені особисто, — пригадував Т.Корпало, — найбільш вірогідним видавалося, що нас у першу ж ніч силами міліції знімуть з площі, посадять у слідчі ізолятори, й уже там ми продовжимо своє голодування. Так створиться сприятлива обстановка для підйому на захист в’язнів українського студентства, й основна роль повинна відводитися тим членам УСС-СБ, що на першому етапі не прийматимуть участі в акції, а повинні бути готовими до початку страйку у вузах. Цей варіант розраховувався на найбільш рішучу протидію правлячих сил, та пізніше виявилося, що вони до неї були не готовими, й усе набуло зовсім іншого вигляду”

Інформація про початок голодування дуже швидко поширилась в місті. Про неї дізналися і представники ЗМІ: як українських, так і західних. Факт проведення акції став загальновідомим і на нього було потрібно реагувати. Так, Президія міської Ради народних депутатів, де виконуючим обов’язки голови був представник демократичного блоку О.Мосіюк, обговоривши ситуацію, що склалася в ніч з 2 на 3 жовтня 1990 р., прийняла рішення, яке постфактум дозволяло проведення несанкціонованих заходів на 4-х центральних площах столиці.
Таким чином, наметове містечко отримало своєрідний дозвіл на існування. “Воно розгорталося чітко за планом, — зазначали О.Доній та О.Синельников, — намети ставилися в ряди з однаковими проміжками, встановлено велике штабне шатро, намети для медслужби та прес-групи. Містечко огородили мотузками і виставили охорону. Діяла пропускна система”7.
На 3 жовтня 1990 р. на площі вже стояло 49 наметів, а в голодуванні брало участь 137 осіб із Києва, Львова, Дніпропетровська, Івано-Франківська та інших міст України. “За голодуючими вівся постійний медичний нагляд, і зокрема щоденно брався аналіз крові на цукор. Таким чином забезпечувався нагляд за станом здоров’я голодуючих і водночас унеможливлювалося харчування, вживання соків чи підсолодженої води. Учасникам акції в цей же день було віддано наказ більше лежати, позаяк в цьому стані зберігається більше енергії”8. В цей же день починаються різноманітні провокації в таборі: підкидаються продукти, з’являються провокатори, постійно ведеться стеження, прослуховуються телефони тощо. В цей день вперше табір відвідали деякі депутати — члени Народної ради, які закликали студентів відмовитися від вимоги про дострокові перевибори парламенту. Ці пропозиції були рішуче відкинуті.
На 4 жовтня в голодуванні брали участь 151 особа, ще 131 забезпечували обслуговування (охорона тощо). Серед голодуючих 3 жінки. Одна з них — народна артистка України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка Н.Крюкова. На той час звістка про голодування досягла США та Великобританії.

5 жовтня 1990 р. в наметовому містечку відбулась зустріч Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука із лідерами студентського голодування — О.Донієм та М.Іващишиним. Зустріч було показано по телебаченню. Як стверджують самі учасники акції, репортаж був досить об’єктивний, хоча найбільш невигідні для Голови Верховної Ради УРСР моменти були вирізані. Зустріч закінчилась нічим.

6 жовтня 1990 р. в Києві в палаці “Україна” відбулися збори “борців-антифашистів”. Після їх закінчення учасники зібрання пройшли по вулицям Червоноармійська та Хрещатик — до музею В.Леніна, скандуючи перед студентським наметовим містечком гасла: “Ленін”, “Партія”, “Комунізм”.

Слід зазначити, що за кілька днів до проведення цієї акції по Києву поширилися чутки про можливий напад учасників походу на наметове містечко. Тому на допомогу організаторам студентської акції прибула група членів СНУМ, які допомагали охороняти голодуючих9. На захист студентів стали тисячі киян і, як це не дивно, були поставлені міліцейські кордони. Протягом 7–8 жовтня 1990 р. кількість учасників голодування досягла вже 158 осіб з 24 міст України. В голодуванні брали участь представники не лише УСС та Студентського братства, але і члени СНУМ (5 осіб), НРУ, УРП тощо.

9 жовтня число учасників голодування досягло 180 осіб. Громадська думка повністю була на боці студентів. Акцію підтримали навіть представники інших республік СРСР, так в голодуванні брали участь студенти з Іркутська та Омська. Над наметовим містечком, окрім жовто-блакитного та червоно-чорного прапорів, майорів і прапор незалежної Грузії (над наметом В. Кіпіані). До учасників акції приєдналися представники київських анархістів (В.Задирака, А.Розенвайн). Про свою підтримку голодуючих заявляли видатні вчені, науковці, письменники та діячі культури. Так, з відкритим листом до Народної ради звернувся відомий історик і політолог О.Гарань.

В листі він писав: “Сини і дочки українського народу голодують в Києві за незалежну і демократичну Україну. Безмірний їх внесок у цю боротьбу. Їх почула вся Україна. Але не чує “група 239”. Не можна сповідати принцип “чим гірше — тим краще”. Життя студентів треба врятувати. Якщо це неспроможні зробити уряд і Голова Верховної Ради, це мусить зробити Народна Рада”

9 жовтня 1990 р. відомий український радянський письменник, лауреат багатьох урядових нагород О.Гончар написав лист-заяву до парткому Київської організації Спілки письменників України, де оголосив про свій вихід з КПРС. В своїй заяві О.Гончар зазначав: “Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу — ось наші вимоги… Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими.

Однак ці вимоги, ця самопожертва юних синів і дочок нашого народу в Парламенті республіки були зустрінуті… реготом! Жорстким, бездушним реготом отієї самої партократичної більшості, яка претендує на те, щоб керувати життям нашого народу. Саме ця нечувана бездушність потрясла мене до глибини душі.

Тож я з тими, хто здатен на співчуття і милосердя, хто разом із студентами, разом зі всією свідомою громадськістю республіки виступає за справжній суверенітет України… Оцим і пояснюється мій вихід з КПРС”

В інтерв’ю “Літературній Україні” О.Гончар додав: “Заява — це для мене справді єдино можлива форма протесту проти зумисної глухоти й безвідповідальності тих, хто мав би почути, але вперто й цинічно не хоче почути голос студентів, справедливий, зболений голос самого народу. Душа моя всі ці дні з голодуючими студентами. Я не міг в інший спосіб виявити їм почуття своєї солідарності”.

Цього ж дня відбулась зустріч: з одного боку — Голова Верховної Ради Л.Кравчук, члени Президії Верховної Ради, голови комісій, депутати, представники міністерств, з іншого — студентські активісти: О.Барков, О.Доній, М.Іващишин, О.Кузан, В.Кириленко, Ю.Герцик. Студенти знову повторили свої вимоги. Після довготривалих і важких переговорів Леонід Кравчук пообіцяв, що питання про відставку прем’єра В.Масола буде поставлено перед парламентом.

10 жовтня 1990 р. Л.Кравчук ставить на голосування (у відкритому режимі) про включення в порядок денний питання про обговорення студентських вимог. Рішення було прийняте голосами 161 депутата. В цей час у Києві відбулася десятитисячна маніфестація, яка перекривши рух транспорту на Хрещатику та оточивши будинок Держтелерадіо УРСР, добилася 10 хвилин прямого ефіру для оголошення вимог голодуючих. Наступним кроком стало оголошення голодування на підтримку студентських вимог групою депутатів на чолі з В.Бедьом (серед них С.Хмара, Л.Горохівський, В.Колінець, О.Гудима, М.Горинь та ін). В своєму виступі в прямому ефірі Л.Кравчук закликав до порозуміння, проте рішуче відкинув вимоги студентів. Крім того, в проурядовій пресі та на телебаченні з’явилися наклепницькі та провокаційні матеріали.
Така поведінка влади викликала невдоволення в студентському середовищі. Тому 11 жовтня 1990 р. у малому залі будинку Федерації незалежних профспілок України відбулася прес-конференція керівництва наметового містечка, в котрій взяли участь О.Доній, О.Барков, І.Коцюруба, О.Кузан, С.Бащук. Лідери голодуючих заявили про активізацію студентства та проведення в найближчий час радикальних акцій протесту.

Вже 12 жовтня на Хрещатику відбувся мітинг, де було ухвалено дві важливих резолюції (автор О. Доній). В першій резолюції зазначалося, що “існуюча Верховна Рада довела свою неспроможність вивести республіку з кризи. Тому ми вважаємо необхідним прийняття вимог голодуючих, а саме:
1. Відставка Голови Ради Міністрів В. Масола.
2. Перевибори Верховної Ради України навесні 1991 р.
3. Націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ на території України.
4. Відмова від підписання союзного договору.
5. Прийняття рішення про службу юнаків у війську тільки в межах України.
Розуміємо, що прийняття цих вимог означає винесення смертного вироку тоталітарній системі. І через це Верховна Рада з комуністичною більшістю не може піти на їх задоволення. Тому ми закликаємо до демократичного силового тиску на цей орган, до організації страйків та маніфестацій”.

По суті, студенти закликали до акцій масової громадянської непокори. Їх вимоги були радикальними, а це означало, що більша частина депутатів — членів Народної ради не підтримує студентів.

Друга резолюція стосувалася вимоги припинити дезінформування громадян, щодо студентської акції та надати можливість виступити в прямому ефірі. В разі нездійснення цієї вимоги студенти залишали за собою право вдатися до більш активних дій.

Вже 13 жовтня силами учасників акції було перекрито рух транспорту на Хрещатику. 14 жовтня починають страйкувати цілі навчальні заклади та старші класи шкіл і ПТУ.

15 жовтня 1990 р. о 10-й ранку розпочався загальний студентський страйк, який істотно вплинув на позицію влади. Ще з 7-ої години ранку з наметового містечка по вузах Києва було відправлено агітаційні групи, які мали зорганізувати студентів та привести їх на Хрещатик.

Стотисячна колона маніфестантів пройшла з Хрещатика по вул. Кірова і оточила Верховну Раду, прорвавши шеренгу міліції, маніфестанти вийшли на майданчик біля парламенту. В другій половині дня біля 70 студентів влаштували сидячий страйк перед сходами парламенту. Як стверджують безпосередні учасники цієї акції, існувала реальна можливість прориву в саме приміщення Верховної Ради, проте студенти нею не скористалися. Керівництву Верховної Ради не залишалося іншого вибору — воно мало запросити до сесійного залу представників студентів. До парламенту пішли О.Доній, О.Барков та І.Коцюруба. Після невеликої наради між представниками студентства О.Доній отримав змогу виступити перед депутатами та зачитати вимоги голодуючих студентів, зокрема — надання прямого ефіру для оприлюднення своїх вимог перед широкою аудиторією.

Ввечері цього ж дня почався новий етап акції — “окупаційний страйк”. Колона на чолі з О.Донієм захопила червоний корпус Київського університету. Жодної шибки вибито не було. Акція пройшла без ексцесів і закінчилася цілковитою перемогою студентів. В інтерв’ю “Київському віснику” студент економічного факультету П.Шеревера, якого студенти проголосили комендантом червоного корпусу, заявив: “Ми плануємо продовження окупаційного страйку, доки наші товариші не припинять голодування. Наша акція цілком залежить від перебігу подій на площі. Студенти не вірять нинішній комуністичній Верховній Раді. І захоплення університету — акція студентської солідарності”.

Ввечері влада погоджується надати “прямий ефір” на телебаченні. В годині ефіру брали участь О.Доній. О.Барков. І.Коцюруба, Т.Корпало, В.Кириленко. Студенти обґрунтували свої вимоги до влади та закликали до загальноукраїнського страйку.

15 жовтня Конгрес США заслухав інформацію про події в Києві. У своєму виступі конгресмен Крістофер Кокс заявив: “Це голодування є ознакою того, що дні монолітного комуністичного режиму злічено… Ці сміливі студенти не повернуть назад”15. На підтримку акції українських студентів виступили й інші конгресмени, сенатори та відомі політики США, Великобританії, Австралії, ФРН, Канади, Франції та інших країн. Значну підтримку голодуючим надавала українська діаспора, яка вела, по суті, пропагандистську кампанію на загальносвітовому рівні.

Акція переросла в загальноукраїнську майже відразу. Відбувалися збори трудових колективів, проходили студентські та учнівські віча, приймалися заяви та резолюції і все на підтримку голодуючих студентів. Розпочали ланцюгове голодування солідарності викладачі львівських вузів, шахтарі Червонограда оголосили передстрайковий стан і готовність вдатися до нього у випадку незадоволення вимог студентів. Майже по всій республіці проходили студентські страйки та мітинги. Ситуація реально виходила із-під контролю влади.

16 жовтня біля стін Верховної Ради учасники сидячого страйку розгорнули друге наметове містечко. Воно нараховувало 45 голодуючих та 11 осіб з групи підтримки. Табір був організований членом Львівського студентського братства Р.Дідухом.
Загалом на 16 жовтня 1990 р. у голодуванні брали участь 298 осіб із них 16, які голодували з першого дня. Маніфестація цього ж дня, яка пройшла по Хрещатику до стін Верховної Ради, складалася з представників 18 вузів, 22 технікумів, 2 училищ та 18 шкіл. Продовженням маніфестації став похід колони на чолі з М.Іващишиним на лівобережну частину міста. Демонстранти пройшли повз завод “Арсенал”, фабрику “Киянка”, військові училища, які знаходилися на шляху до бульвару Лесі Українки, через міст Патона на лівий берег Дніпра і далі Ленінградською площею і проспектом Миру. У той же час ще ряд студентських колон просувалися іншими вулицями. Громадський транспорт в Києві був паралізований.
Протягом цього дня студентами було захоплено “жовтий” корпус Київського університету та один з корпусів Політехнічного інституту. Продовжувався окупаційний страйк в “червоному” корпусі університету.

Під таким тиском Верховна Рада створила тимчасову узгоджувальну комісію для розгляду вимог голодуючих студентів. До її склад увійшли по 5 депутатів від парламентської більшості (серед них С.Гуренко та О.Коцюба) і від опозиції (серед них С.Головатий та М.Горинь), 5 представників голодуючих (О.Барков, О.Доній, М.Іващишин, С.Бащук, М.Канафоцький). Узгоджувальна комісія разом зі студентами випрацювала спільний документ, котрий враховував практично всі вимоги голодуючих, що і було засвідчено 16-ма підписами.

17 жовтня 1990 р. о 19-й годині депутати Верховної Ради УРСР, вже ознайомившись з протоколами узгоджувальної комісії, прийняли “Постанову Верховної Ради Української РСР про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в місті Києві з 2 жовтня 1990 року”. “За” дану постанову висловилося 314 депутата, “проти” — 38.

В Постанові зазначалося: “Розглянувши вимоги студентів, які проводять голодування в місті Києві, передані Президії Верховної Ради УРСР 2 жовтня 1990 р. та узявши до уваги результати роботи узгоджувальної комісії Верховної Ради УРСР, утвореної 16 жовтня 1990 р., Верховна Рада Української РСР постановляє:
1. Стосовно проведення нових виборів. Впродовж другої сесії Верховної Ради УРСР прийняти закон про референдум Української РСР, закон про політичні партії та організації Української РСР, закон про статус народного депутата Української РСР, передбачені порядком денним, та закон про вибори Української РСР на багатопартійній основі. У 1991 році провести в Українській РСР всенародне голосування-референдум з питань довіри Верховній Раді Української РСР дванадцятого скликання і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року.
2. Стосовно військової служби громадян України. Забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина. З цією метою до 31 грудня 1990 року прийняти закон про проходження строкової військової служби громадянами України на території республіки, закон про альтернативну військову службу, а також утворити необхідні державні органи.
3. Стосовно націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України. Відповідно до рішення Верховної Ради УРСР від 15 жовтня цього року розглянути на сесійному засіданні висновки Міністерства юстиції і Державного арбітражу УРСР про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території України і до 1 грудня 1990 року утворити тимчасову комісію Верховної Ради з цього питання.
4. Стосовно союзного договору. Згідно з рішенням Президії Верховної Ради УРСР, схваленим сесією Верховної Ради від 15 жовтня цього року, спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної, економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової конституції республіки, і поки цього не досягнуто — укладання союзного договору вважати передчасним.
5. Стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР. Прийняти до відома повідомлення Голови Верховної Ради УРСР Л.Кравчука від 17 жовтня 1990 р. стосовно відставки Голови Ради Міністрів УРСР Масола і вирішити це питанняу порядку, передбаченому статтею 97.9, статтею 108.4 Конституції УРСР.
6. З метою створення правової основи для виконання цієї постанови до 30 листопада 1990 р. привести діючу Конституцію у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України”.

18 жовтня 1990 р. на майдані Незалежності (площа Жовтневої революції була перейменована саме після голодування студентів) пройшло святкове завершення акції протесту. О.Доній та М.Іващишин виступили по телебаченню з інформацією про припинення голодування і звільнення “окупованих” корпусів університету та КПІ. Наметове містечко було розібране.
Результатом студентського голодування стала вироблена узгоджувальною комісією і ухвалена Верховною Радою УРСР постанова, де значною мірою були задоволені всі вимоги студентів. В ній Верховна Рада погодилася “привести діючу Конституцію у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України”, відмовилася від підписання нового союзного договору. Було задекларовано, що громадяни України служитимуть тільки на території республіки. Пішов у відставку “всеукраїнський алерген” В.Масол. Хоча, по суті, відставка В.Масола дозволила Л.Кравчуку “закрити” вимоги студентів щодо власної відставки та вгамувати пристрасті. Дійсно, важко переоцінити переможну постанову від 17 жовтня 1990 року.
Однак не було реалізовано головну вимогу студентів, саме — перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Ця вимога не знайшла підтримки і серед націонал-демократів. “Хоча у постанові від 17 жовтня, — зазначав О.Доній, — і була обіцянка провести референдум 1991 року “З питань довіри Верховній Раді” і “за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року”, але сама ж опозиція зробила все можливе, щоб поховати це досягнення “студентської революції”. Кінець 1990 і 1991 роки — це був невеликий проміжок часу після студентської перемоги. Стара номенклатура була розгублена, а суспільство прагнуло змін. Це був шанс для України здійснити, завдяки студентській “оксамитовій революції”, комплексні політичні, соціальні та економічні реформи і піти шляхом країн Центральної та Східної Європи, де аналогічні “оксамитові революції” відбулися всього роком раніше. Але Україна не використала свій шанс, бо її політична контреліта не “доросла” на той момент до студентських вимог”.

Фактично акція студентів продемонструвала наявність в Україні потужної політичної сили, яку уособлювала молодь. Потенціал цієї сили був значним, і це зрозуміли як представники партапарату, так і опозиціонери. Саме молодь в жовтні 1990 року завдала відчутного удару по радянській системі. Опозиція відчула “смак перемоги”, і це відчуття їй дали студенти. Здатність до самоорганізації та рішучість молоді виявили народження в Україні нового покоління — покоління “оксамитової революції”. “Вперше за десятки років стало зрозуміло: суспільство закумулювало в собі ресурси, необхідні для пропозиції альтернативного шляху національного поступу. Передовим загоном таких змін ментального масштабу і стало покоління “оксамитової революції”.

Загалом молодіжне середовище не лише усвідомило себе одним цілим, але й відчуло приналежність до певної сили, яка здатна істотно впливати на політичні процеси.
Ця акція чітко вказувала на прискорення краху комуністичного режиму. Почався масовий вихід з Компартії, активізувався процес створення альтернативних політичних та громадських структур, загострилися протиріччя і в самій КПРС. Погіршувалася економічна ситуація, звичайним явищем стали черги за продуктами, відбувся інфляційний стрибок. В суспільстві спостерігався ціннісний та духовний вакуум, і в той же час наростало невдоволення існуючою владою. Назрівала типова “революційна ситуація”: “низи — не хочуть, верхи — не можуть”.
5. Відхід від масовості та поширення організованого руху в молодіжному середовищі
Проте вже 7 листопада 1990 р. стало зрозумілим, що влада пішла у контрнаступ. На день Жовтневої революції в Києві мав проходити святковий військовий парад. Він мав відбутися на Хрещатику, але УСС оприлюднила заяву про те, що не пропустить танки на центральну вулицю столиці. Київська міська радаприйняла компромісне рішення і перенесла парад на площу Перемоги. Однак про всяк випадок група активістів УСС та група членів Київського СНУМ в ніч на 7 листопада 1990 р. проводила чергування на майдані Незалежності.

Спроба пікету на площі Перемоги була повністю провалена міліцією, яка, вдавшись до силових методів, відтіснила студентів з площі. За свідченнями учасників, були травмовані 30 студентів, 15 змушені були звернутися до прокуратури, 13 — до судмедекспертизи. Жодних рухів на підтримку молоді з боку старших політиків не спостерігалося.

7 листопада 1990 р. були затримані народний депутат С.Хмара, М.Ратушний, М.Головач, Л.Березанський, О.Батовкін та О.Ковальчук. Через кілька днів “більшість” у Верховній Раді позбавила С.Хмару депутатської недоторканості. Так почалася т.зв. “справа С.Хмари”. Народна рада вирішила не йти на загострення ситуації і вдалася до організації пасивного протесту в регіонах.

Але і побиття студентів на площі Перемоги, і арешт С.Хмари, по суті, вказували на агонію системи. Режим потребував якісного реформування, а не косметичних змін, які проводилися як союзним, так і українським керівництвом.

Незабаром після студентського голодування відбулися
ІІ збори Руху. На зборах були присутні 39 осіб, які представляли різні молодіжні організації з Києва, Чернівців, Івано-Франківська, Львову, Вінниці, Полтави, Краматорська, Одеси, Ужгорода та Черкас. На їх спільній нараді була прийнята заява, яка висвітлювала позицію молоді. Цю заяву виголосив активіст Львівського студентського братства І.Коцюруба. В заяві зазначалося, що “на превеликий жаль, незважаючи на спроби деяких делегатів спрямувати роботу в конструктивне русло, з’їзд потонув в ейфорії самозахоплення, саморозпалення та повторення відомих речей… Тільки науково розроблена програма дій може зараз об’єднати всі верстви української громадськості для творення держави. Організацію визначає не слово, а діло. Молодь прагне програми дій, і в разі відсутності спільної програми муситиме діяти сама”1. ІІ збори Руху проілюстрували наявність різного бачення представниками різних поколінь національно-демократичної опозиції шляхів встановлення української держави і концепцій її розвитку.

В той же час в УСС продовжувалося організаційне зростання. Так, 23 листопада 1990 р. відбулася звітно-виборча конференція Київської організації УСС. На зборах була присутня 71 особа, з яких 59 делегатів та 12 гостей. Конференція обрала головою О.Донія, заступниками — Ю.Зубка та Т.Корпала. Головою секретаріату став В. Кириленко. До складу координаційної ради Київської УСС було включено голів вузівських осередків. На той час УСС була вже представлена в 12 навчальних закладах та серед працюючої молоді (її представник Д.Мірошниченко теж увійшов до коордради).

Крім того, за наслідками зустрічі активу УСС та ректора Київського університету В.Скопенка в грудні 1990 року було створено робочу групу, яка мусила розробити рекомендації по деідеологізації та департизації університету, до складу якої від УСС увійшов студент історичного факультету А.Момрик.

Щоб нагадати Верховній Раді про свої вимоги, 10 грудня 1990 р. міжвузівський страйковий комітет м. Києва провів студентську демонстрацію, яка була присвячена Міжнародному дню захисту прав людини.

3–4 листопада 1990 р. у Києві відбувся з’їзд націоналістичної фракції СНУМ, де було оголошено про створення на її базі Української націоналістичної спілки. На зборах були присутні 72 делегати від Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Черкаської, Житомирської, Київської та Полтавської областей2. Фактично новостворена організація об’єднала в собі прихильників інтегрального революційного націоналізму. Лідерами нової організації стали Д

Д.Корчинський та О.Вітович. Пізніше УНС підтримав Ю.Шухевич.
Однак СНУМ не очистився від радикалів, частина низових структур та поодиноких активістів продовжувала знаходитися в організації й іноді називали себе “націоналістичною” чи “революційною” фракціями СНУМ.

Слід також відмітити, що в другій половині 1990 року простежується чітка тенденція до поширення руху за створення молодіжних наукових та просвітницько-виховних організацій. Більшість з них перебували під ідеологічним контролем певної політизованої молодіжної структури. Так, за сприянням СУМ м. Харкова були утворені Товариство української студіюючої молоді ім. М.Міхновського, Харківська молодіжна патріотична організація “Сокіл”. У Львові під патронатом націоналістичної фракції СНУМ діяв Клуб прихильників Д.Донцова.

Окремо слід відзначити тенденцію до чіткої припартизації молодіжного середовища. Ще 16 травня 1990 р. на загальних установчих зборах при Київській крайовій організації УРП було створено Київську позатериторіальну молодіжну організацію УРП. В “Структурних засадах” організації зазначалося, що КПМО УРП “об’єднує на добровільних засадах молодь партії. Основною метою діяльності КПМО УРП є пропаганда ідей партії серед населення, залучення молоді до роботи в партії, та її самовияв всередині партії”3. Головою організації став активіст УСС Є.Дикий, заступником — С.Денисенко, секретарем — О.Васильченко. В установчих зборах брали участь 12 осіб. Деякий час (до осені 1990 р.) КПМО УРП ігнорувалася ККО УРП, і її діяльність зводилася до участі в масових акціях та агітації. В секретаріаті УРП існувало дві точки зору на роботу з молоддю. Прихильники першої точки зору вважали, що необхідно поглиблювати співпрацю з вже існуючими молодіжними структурами і не наражати молодіжні структури на черговий розкол створення власної партійної молодіжки. Іншої точки зору дотримувалися прагматики з числа дисидентів, які вказували на те, що існуючі молодіжні організації лише частково можна залучати в партію. Ні СНУМ-СУМ, ні УСС організаційно та ідеологічно не контролюються УРП. Отже, головна функція молодіжного напрямку роботи партії, а саме — підготовка молоді до політичної роботи в партійних структурах, не виконується. Тому доцільне існування власної молодіжної структури. На кінець 1990 року перемогла друга точка зору, і КПМО УРП отримала режим особливого сприяння. Незважаючи на тісне співробітництво між УРП та СНУМ, керівництво партії пішло на виділення окремої молодіжної структури. На той час це було показовим явищем і вказувало на розуміння лідерами УРП необхідності партійної роботи в молодіжному середовищі. Фактично КПМО УРП стала першою молодіжною філією політичної партії в Україні.

Відроджують свою діяльність і спортивно-вишкільні молодіжні організації. Ще у липні 1989 року біля хутора Палачики Городоцького району Львівської області був відкритий перший спортивно-вишкільний табір “Пласту” — Курінь ім. Р.Шухевича, в якому налічувалося 40 підлітків віком від 9 до 17 років. Старший табору Т.Малець не приховував, що виховання в таборі здійснюється на основі ідеологічного багажу ОУН-УПА. 16 грудня 1989 р. було створено опікунську раду “Пласту”, 30 серпня 1990 р. перший загін “пластунів” (12 осіб) офіційно прийняв пластову присягу. Протягом 1990 року “Пласт” поширився по багатьом містам Західної України.
Одночасно із створенням Української національної партії, за її ініціативи виникла спортивно-виховна молодіжна організація “Січ”. За сприяння СНУМ в 1990 році у Львові утворилося молодіжне культурницьке товариство “Кіш”, яке відновлювало традиції українського козацтва та вояків Українських січових стрільців.

В 1990 році інтенсивно налагоджується співпраця між націонал-демократичними опозиційними молодіжними організаціями та українською діаспорою. 23–24 серпня 1990 р. в Білому Борі (Польща) відбулася Перша світова конференція українських молодіжних організацій. Від України в її роботі взяли участь представники СНУМ, “Пласту”, УСС, Студентського братства, Товариства Лева. Діаспору репрезентували СУМ Канади та США, СУМ і СНУМ Польщі, “Пласт” Канади та США. Конференція започаткувала жваві контакти між організаціями та налагодила надходження матеріальної допомоги для розвитку організацій в Україні. Також була сформована група по підготовці наступної зустрічі в 1991 році.

Більш конкретизованою була участь української делегації в роботі Світової конференції СУМ 27–29 вересня 1990 р. у Мюнхені. Делегація від України налічувала 26 осіб, серед них вісім членів СУМ-СНУМ (на чолі з І.Деркачем) та представники від Товариства Лева (голова Л.Захаришин), “Спадщини” (голова А.Парубій), “Січі” (голова Я.Припій) тощо. На конференції виступали лідери “бандерівської” ОУН (С.Стецько, С.Мудрик та ін.). Під час обговорення питання допомоги Україні представники діаспори наголошували на необхідності налагодження зв’язків зі світовою СУМ, створення організаційних структур в Україні, організації вишкільних таборів, навчання та праця української молоді за кордоном, комп’ютеризації та технічній допомозі, обміні делегаціями тощо.

Фактично співпраця між молодіжними організаціями України та української діаспори набула чіткою взаємовигідної форми. За півроку постійних контактів було створено схеми надходження матеріально-технічної допомоги, обміну делегаціями і т. ін.
Західна українська діаспора не була єдиним напрямком роботи молодіжної ініціативи. 30 травня 1990 р. представниками 30 культурно-просвітницьких та громадсько-політичних організацій української молоді, котра проживала за межами України в республіках СРСР, було утворено Українську молодіжну асоціацію. У жовтні 1990 р. І віче УМА затвердило статут і політичну заяву асоціації, в якій визначені основні напрямки її діяльності. Нарівні з налагодженням тісних контактів з Україною, її державними та неурядовими організаціями, сприянням демократичним процесам у республіці, асоціація в числі головних завдань визнавала “консолідацію української молоді діаспори при інтегруванні в національно-культурні структури, відстоювання національно-політичних та соціально-економічних прав українців, що мешкають поза межами України; відродження і пропаганду духовних та культурних цінностей українського народу; поширення, розвиток і пропаганду сучасної української молодіжної субкультури”.

Протягом 1988–1990 рр. в українському суспільстві поширився рух за відновлення та реабілітацію Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви. Також з напівпідпільного становища виходять різноманітні протестантські конфесії, на Україну свою діяльність перенесли новітні релігійні рухи. Так, Свідки Єгови вже з 1989 року на території УРСР проводили свою пропагандистську діяльність українською мовою.
Суспільство відчувало необхідність в релігії. В 1989–1990 рр. кількість віруючих різних конфесій істотно зросла. Особливо ця тенденція прослідковувалася в молодіжному середовищі. Потреба в духовному вихованні та виробленні ціннісних орієнтацій серед молодого покоління стала провідною. Це пояснюється тим, що традиційні радянські інститути виховання та цінності комуністичної ідеології не відповідали запитам молоді. Релігія ж була тим незнайомим полем, де молоді люди знаходили задоволення своїх духовних потреб.

Тому, починаючи з 1990 року, в Україні починають виникати різноманітні молодіжні релігійні організації. 11 лютого 1990 р. в Хрестовоздвиженській церкві у Києві було проголошено про створення Комітету української католицької молоді. До Комітету входили вірні римо-католицької та греко-католицької церков. Греко-католиків очолював В. Зварич, а римо-католиків — І.Родюк.

КУКМ було створено як релігійну організацію, і тому від свого виникнення головна діяльність структури була спрямована на відстоювання прав УАПЦ та УГКЦ. В червні 1990 року Комітет виступив засновником Української міжпартійної асамблеї. Крім того, значна частина КУКМ були одночасно членами СНУМ чи інших політизованих молодіжних організацій.
У грудні 1990 — січні 1991 рр. стараннями Комітету вперше в історії молодіжного християнського руху 700 представників України і 200 із української діаспори в СРСР виїжджало в Прагу, де проходили Європейські зустрічі християнської молоді. Делегація КУКМу брала участь у зустрічі католицької молоді світу з Папою Римським Іоанном Павлом ІІ в Ченстохові (Польща).
В жовтні 1990 року у Львові відновила свою діяльність створена в 1933 році митрополитом А. Шептицьким організація Українська молодь Христові. УМХ, по суті, стала молодіжним авангардом греко-католицької церкви в її боротьбі за визнання офіційною владою. Голова організації І.Матушевський стверджував, що головним завданням УХМ є благодійницька діяльність, встановлення і підтримка зв’язків із українськими релігійними організаціями на Україні та за її межами тощо. Проте УХМ, як і більшість молодіжних організацій того часу, активно брала участь в політиці.

1 травня 1990 р. в Харкові відбувся всеукраїнський з’їзд анархістів, на якому було утворено Конфедерацію анархістів України (КАУ). Основою нової організації стали анархістські групи “Шанс” та “Ноябрь” (Харків), групи Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Житомира та Сум. Утворення всеукраїнської анархістської структури мало на меті консолідацію ліворадикальних сил на республіканському рівні.

Справа в тому, що всесоюзна Конфедерація анархістів-синдикалістів (КАС) під керівництвом А. Ісаєва та О. Шубіна не змогла об’єднати всі течії в анархізмі. Протягом 1990 року організація пережила біля десятка розколів. Тому в липні 1990 року анархістські групи анархо-комуністів та інших несиндикалістських напрямків утворили Всесоюзну асоціацію рухів анархістів (АРА). Її метою стало протистояння анархо-синдикалістам в ліворадикальному середовищі.
Більшість українських анархістів не підтримували політичну лінію КАС. Як вище вже зазначалося, Запорізька та Дніпропетровська групи ще з 1989 року жорстко критикували анархо-синдикалізм. Тому КАУ створювалася, щоб консолідувати анархістські групи в рамках України та не допустити перенесення в ліворадикальне середовище республіки ідеологічних суперечок
та розколів, які розвалювали КАС.

Харківські анархісти деякий час тяжіли до анархо-синдикалізму, проте розуміли його по-своєму. Ще у вересні 1989 року один з їх лідерів І.Россоха в газеті “Набат” надрукував статтю “КАС и национальный вопрос”, де підтримав ідею відродження української мови та виступив за вільний вибір мови спілкування та навчання. Харківські КАСівці навіть вступили до Руху. Однак вже в другому номері “Набату” з’явилася критика позиції рухівського керівництва та спільна заява Харківського народно-демократичного фронту (заяву підписали В.Гриньов та І.Россоха), де анархісти підтримали загальнодемократичну позицію Міжрегіональної депутатської групи.

Під час виборів до місцевих Рад І.Россоха став депутатом Харківської міськради. Також група І.Россохи дистанціювалася від КАС А.Ісаєва. Звичайно, після цього харківські анархісти посилили свої позиції в республіці і змогли стати інтегруючим центром українського анархізму.
В “Загальних програмних принципах” КАУ, які було прийнято на Установчому з’їзді, зазначалося, що “в своїй боротьбі українські анархісти спиратимуться на багаті традиції общинного самоуправління, велику історію козацтва, спадок народного анархістського руху під керівництвом Н.Махна…”. Відповідно до своєї ідеології КАУ відкидало державність як інструмент насилля та закликала до побудови на Україні “вільної федерації історичних земель та регіонів з широкою внутрішньою автономією, у тому числі в питаннях культури та мовної політики”, “безпартійної політичної системи” та “повної децентралізації політичного та економічного життя”. В економічній сфері КАУ проголошувала необхідність “переходу власності на основні засоби виробництва до рук самоврядних трудових колективів”5.
Загалом Конфедерація не мала чіткої належності до певного напрямку в анархізмі. Апелювання до спадку Н. Махна вказувала на підтримку ідей анархо-комунізму і відповідала поглядам частини регіональних анархістських груп, в той час як акцентування уваги на ролі самоврядних трудових колективів являло собою тезу анархо-синдикалізму.
“Організаційний договір”, який був підписаний на Установчому з’їзді КАУ, закріпив колективне та індивідуальне членство в конфедерації. Крім того, меншість отримала змогу не виконувати та критикувати ті рішення та резолюції КАУ, з якими вона не погоджується. З’їзд конфедерації могла скликати будь-яка група, що увійшла до КАУ6. Ці організаційні принципи і стали першопричиною неефективної роботи структури і наступного розвалу організації.
На противагу УСС в Київському університеті за підтримки певних кіл в другій половині 1990 року було зроблено спробу створити Соціалістичну спілку студентів України. Проте студентський загал не сприйняв цю ідею. Крім того, з прохолодою до неї віднісся і вузівський комсомол.
Процеси демократизації заторкнули і керівництво комсомолу. Якщо раніше місцеві організації ЛКСМУ у значній частині випадків сприяли різноманітним молодіжним самодіяльним ініціативам, намагалися ефективно реагувати на суспільно-політичні процеси в республіці, то наприкінці 1990 року починається рух за перетворення комсомолу в молодіжну ліво-демократичну молодіжну організацію. Ця тенденція виникла під час так званого періоду “самореформування” комсомолу (червень-грудень 1990 р.). Ініціатива регіонів не сприймалася керівництвом ЛКСМУ, тому на місцевому рівні починають утворюватися молодіжні демократичні спілки. Протягом року виникли Демократична спілка молоді Львівщини, Закарпатська молодіжна демократична спілка, Демократична спілка молоді м. Вінниці, Організація демократичної молоді Івано-Франківщини тощо. Деякий час вони, залишаючись базовими структурами ЛКСМУ (МДС), на правах колективних членів входили до республіканської комсомольської структури. Однак з часом протиріччя між ними та центральним керівництвом призвели до виходу демократичних спілок з ЛКСМУ.

Під час “самореформування” ЛКСМУ за сприяння ЦК ЛКСМУ (МДС) була створена робоча група з підготовки концепції реформування комсомолу. У підготовленій нею “Концепції реформування ЛКСМУ (МДС)” було запропоновано одночасно з реорганізацією спілки в поліфонічне об’єднання “лівої орієнтації” створити молодіжну партію “Відродження”, яка б не мала ніяких привілеїв і переваг перед іншими суб’єктами спілки, окрім права як політична партія — вийти на вибори до Верховної Ради України із власним списком кандидатів в депутати. Узгодженим з координаційною радою спілки, розраховуючи на підтримку її членів як виборців. Створення молодіжної партії, на думку членів робочої групи, дало б можливість усім бажаючим членам ЛКСМУ реалізувати “свій політичний інтерес”, який за таких умов не розчинився б у політичних обіцянках інших політичних партій і не залишився б нереалізованим7. Однак “консервативна” корекція курсу комсомолу в грудні 1990 року та поглиблення співпраці з КПУ фактично поховали розробки робочої групи.

Також в 1990 році в комсомольському середовищі розпочався процес утворення різноманітних благодійних фондів та товариств. На базі колишнього Центру трудових об’єднань молоді ЦК ЛКСМУ у квітні 1990 року створено орендне підприємство “Центр трудових об’єднань молоді”, яке займалося працевлаштуванням молоді та організацією вахтового методу будівництва.
У вересні 1990 року за підтримки керівництва ЛКСМУ пройшла нову реєстрацію створена в 1966 році Українська республіканська рада молодих учених і спеціалістів. Метою ради став розвиток зв’язків і співпраці українських молодих учених і спеціалістів у республіці та за її межами тощо.
Розгорнуло широку діяльність створене в 1987 році Українське республіканське об’єднання господарсько-розрахункових молодіжних формувань на підприємствах транспорту і зв’язку республіки “Експрес”.

В 1990 році розгорнула бурхливу діяльність створена в 1989 році Республіканська асоціація молодіжних житлових комплексів України. Об’єднання поставило своєю метою будівництво житла і культурно-побутових об’єктів, розробку і виконання соціально-економічних програм, навчання організаторів МЖК, організацію підвідомчих госпрозрахункових підрозділів, надання допомоги формуванням МЖК по організації МЖК, захист прав і інтересів членів асоціації. Ця діяльність патронувалася ЦК ЛКСМУ.

Не випускали ініціативу по сприянню молодіжному підприємництву та молодіжним благодійницьким організаціям і місцеві Ради. В регіонах керівники структур, які опікувалися молодіжними проблемами першими зрозуміли перспективність поширення цього виду діяльності.
В жовтні 1990 року Дніпропетровською обласною радою народних депутатів було створено Фонд сприяння молодіжній політиці, який мусив розбудовувати інфраструктуру молодіжного підприємництва, організовувати нові робочі місця тощо.
Ця ініціатива знайшла своє продовження у Львові. У грудні 1990 року Львівська обласна рада народних депутатів заснувала регіональний державно-громадський Фонд соціальної служби молоді “Молода Україна”. Фонд поставив за мету сприяти гармонійному поєднанню інтересів молоді і демократичного суспільства, забезпеченню дійсної рівності молодих громадян з іншими суспільними групами, створення умов для всебічного розвитку молодого покоління, розкриттю його здібностей і творчого потенціалу. Фонд створювався як самостійна багато-профільна госпрозрахункова громадсько-державна організація. За досить короткий строк ця організація створила цілий ряд структурних підрозділів, спрямованих на вирішення тих чи інших потреб молоді.

У 1990 році процеси реформування досягли і дитячих офіційних організацій. На основі досвіду “комунарського руху” та скаутської концепції виховання було сформовано нові підходи до роботи в рамках піонерської організації. Вже в №2 “Информационного бюллетеня” Київської міської ради піонерської організації України був опублікований проект “Програми самовиховання київських піонерів «Велика гра»”, який ґрунтувався на методиці скаутингу та традиціях “комунарського руху”8. Після обговорення в піонерських низових організаціях та на рівні Київського міського комітету освіти 27 квітня 1990 р. під час міського піонерського збору було прийнято Положення про Спілку піонерських організацій м. Києва та Статут цієї організації. Дані документи були підготовлені групою спеціалістів на чолі з начальником управління позашкільного виховання Міськкомосвіти О.Брудновим. В Положенні про СПОК стверджувалося, що спілка є “гуманістичною, самодіяльною, громадською організацією дітей, підлітків та дорослих, яка об’єднує на основі добровільності і рівноправності самостійні піонерські (колективи) організації: загони, дружини та інші об’єднання”. Крім того, в Положенні було чітко заявлено, що СПОК “не підкоряється і не відноситься до жодної із існуючих політичних структур і не припускає втягування дітей та дитячих організацій в політичні та міжнаціональні конфлікти”9. Також на зборі було прийнято “Положення про символи, атрибути та ритуали СПОКу”. Положення визнавало присутність в символіці червоного прапора, “як символу єдності піонерів Києва з народом країни та піонерами усіх республік”, але визнавалося і право на окрему символіку для кожного структурного підрозділу спілки10.
Слід відзначити, що право на окрему символіку в рамках Союзу піонерських організацій (Федерації дитячих організацій) СРСР республіканські та місцеві організації отримали лише на Х Всесоюзному піонерському зборі в “Артеці” у вересні-жовтні 1990 року.
СПОК було зареєстровано Київським міськвиконкомом 30 жовтня 1990 р. Лише після досягнення Україною незалежності СПОК переніс свої принципи діяльності на піонерські організації країни.

* * *

Якщо спробувати проаналізувати події в молодіжному середовищі протягом даного періоду, то побачимо, що кінець 1989–1990 рр. позначені найбільшою молодіжною активністю за останні 10 років. Саме на цей період припадає виникнення та найбільша активність масових всеукраїнських молодіжних та студентських організацій. Причинами цього можна вважати незадоволення організаційними формами роботи заформалізованих “офіційних” молодіжних структур; поступове масове розуміння пріоритету загальнодемократичних цінностей над вузькоідеологічним, вихолощеним ціннісним шаблоном; поширення національно-демократичного руху, масова громадянська активність та стрімка політизація, а також — незадоволення молоді соціально-економічними та політичними перетвореннями та усвідомлення необхідності самоорганізації задля захисту своїх прав. Молодь вперше усвідомила себе потужною політичною силою, здатною впливати на політичні процеси в республіці.

О. Доній в своїй роботі “Покоління оксамитової революції”, спираючись на соціолога К.Мангейма, визначив три елементи, які необхідні для того, щоб з біологічного поділу на вікові групи постала суб’єктивно сприйнята і стабільна єдність конкретного покоління.

Так, перший елемент полягає у тому, що в молодіжному середовищі, як і у відповідних суспільних інституціях — “повинна бути інтенсивно сприйнята центральна історична подія, яка залишає помітний слід в біографії”. Такою подією стала акція голодування українського студентства в жовтні 1990 року. Власне, ця акція заторкнула не лише студентство, а всю молодь виключно з учнівською, робітничою та сільською. Ця подія стала центральною в долі багатьох тисяч молодих людей, які активно чи пасивно підтримали “революцію на граніті”.
Другий елемент стосується виділення молодіжного віку з інших життєвих фаз (дитинства і дорослого статусу). Слід зазначити, що ця акція прискорила масову політизацію, відтак і соціалізацію підростаючого покоління і молоді взагалі. Належність до певної соціально-політичної категорії відчула більшість молоді. В комітетах підтримки голодуючих студентів брали участь навіть учні 8–10 класів. Це була свідома, осмислена підтримка та молодіжна солідарність. Внаслідок інтенсифікації політизації суспільства, соціалізація, тобто перехід з фази дитинства до молодості, у значної частини молодого покоління відбувся саме в цей час і раніше від стандартного біологічного поділу. Отже, можемо констатувати наявність другого елементу, необхідного для визначення “покоління”.

Третій елемент пов’язаний з наявністю точок у суспільстві, де найчіткіше проявляються молодіжна активність і де “вплив соціально та політично значущих подій найсильніший і сприймається з особливим інтелектуальним та емоційним піднесенням”. Такими точками в жовтні 1990 року стали всі навчальні заклади України. В першу чергу це стосується вузів та технікумів, де була зосереджена основна маса політично активної молоді.

Таким чином, “покоління 90-го” стало окремішньою політичною силою, яка не лише впливала на політичні процеси, але і досягла відчутної перемоги у боротьбі з системою. Можна повністю погодитися з О.Донієм в тому, що “саме в жовтні 90-го прийшло усвідомлення, що наше покоління виступає окремою історично-соціальною групою”11.
Молодь досягла того, що Верховна Рада визнала перемогу студентів і прийняла необхідні рішення. Це була перемога. Однак наприкінці 1990 року влада перейшла в контрнаступ, а в молодіжному середовищі спостерігалося зниження активності. Потрібно було шукати нові форми та методи боротьби. Зокрема, на порядок денний було поставлено ідею про створення власної політичної сили, яка б відображала інтереси “покоління 90-го”. З такими настроями молодь зустріла 1991 рік.

Advertisements

One thought on ““Ця подія стала центральною в долі багатьох тисяч молодих людей, які активно чи пасивно підтримали “революцію на граніті”.

  1. Дуже приємно, що таки читають і досі книгу, котра вийшла не таким вже й великим накладом 🙂
    З часу виходу книги минуло вже більш як 10 років, відповідно, перспектива дає змогу зробити глибші, обширніші висновки, чіткіше позначити тенденції. Сьогодні вже можемо обґрунтовано говорити про достатньо довгострокову динаміку цих тенденцій.

    Отже, час писати нову книгу 🙂 (Як мінімум одну).

    В другому виданні варто буде приділити значно більшу увагу саме аналізу з точки зору соціології причин зокрема і подій 1990-го, і утворення феномену “покоління 90-го”, і масштаб та характер впливу цього покоління на все суспільно-політичне. економічне життя України протягом 20 років незалежності. Відповідно, необхідним елементом буде і політологічний аналіз.

    Нотатки на полях ненаписаної книги

    Загалом щодо “покоління 90-х” як унікального соціально-психологічного і політичного феномену можна сказати наступне. Це дійсно унікальне явище – в історії одного народу воно повторюється зазвичай дуже нечасто (детальніше цей момент вже в книзі), Україна ж двічі за одне століття породила два пасіонарних покоління: покоління героїв Крут і покоління Революції на граніті. Це – надзвичайний в історичному плані прецедент.
    Отже, інтелектуальний, соціальний, духовний потенціал молодих поколінь українського народу протягом як мінімум саме цього історичного проміжку був дуже високим, аби породити феномени історично-значущих, ідейно вирізнених поколінь. Примітно, що кожного разу ядром ідеї покоління була незалежність України, її державність.
    * * *
    …Повертаючись до феномену “покоління 90-х”, слід відзначити вже міцно зафіксовану 20-ма роками тенденцію: покоління зберегло пасіонарність і після завершення державотворчого етапу початку 90-х. Тобто, певні соціально-психологічні характеристики були приналежністю власне цієї соціально-демографічної групи, і феномен “покоління” значно меншою мірою, ніж це зазначав О.Доній, прив’язаний до “центральної історичної події”. Власне, найкращим доказом цієї тези є діяльність самого О.Донія, котрий не просто залишався соціально-активним протягом останніх 20 років, але весь цей час не припиняв виконувати роль соціального, політичного лідера загальноукраїнського та міжнародного рівня.
    Не можна знайти в його біографії 1990-2011 рр. жодного моменту, коли О.Доній вдовольнявся роллю “морального авторитету нації” чи “покоління”. Більше того: його позиція лідера була повсякчас максимально активною та динамічною: з часом та зміною політичних, соціальних реалій змінювалась соціальна спрямованість його проектів: за цей час ним ініційовано створення структур культурного, мистецького, соціального, політичного, молодіжного спрямування, що загалом охопили як мінімум кількадесят тисяч осіб напряму та кількасот тисяч – опосередковано (детальніше – в книзі). Крім цих ініціатив О.Доній провадив активну власне політичну, законотворчу діяльність.
    Його постійна активність в інформаційному просторі сама по собі стала окремим феноменом, оскільки так само каталізувала інтелектуальну, культурну, соціальну активність значущої за чисельністю і чітко вирізнюваної за багатьма ознаками специфічної соціальної групи (детальніше – в книзі). Котра при детальнішому розгляді виявляється за демографічними, соціальними, культурними, політичними, інтелектуальними ознаками тим самим “поколінням 90-х”, поколінням Революції на граніті.
    Отже, подібна специфіка життєвої позиції притаманна не лише О.Донію (хоча його історична роль як видатної особистості, котра впливає і, поза сумнівом, впливатиме дуже значною мірою на ціле покоління протягом всієї тривалості життя покоління – причому суто мирними, гуманістичними ініціативами в духовній площині, – ця роль незаперечна).
    Покоління в цілому (хоча слід визнати, що поняття “покоління 90-х” абсолютно не є тотожнім загальній соціально-демографічній групі тих, хто був народжений приблизно в один час, протягом 1965-1977 рр., і на момент Революції на граніті відносився до вікової групи “молоді” як такої; тож слід мати на увазі, що ми вживаємо тут термін “покоління” саме стосовно специфічної спільноти “покоління 90-х”, а не всієї молоді від 16 до 35 на 1990-й рік) так само є носієм пасіонарної енергії, притаманної представникам покоління як особистостям, а не прив’язаної до певної події, певного етапу їхнього життя, певної соціально-політичної ситуації чи соціально-психологічних вікових характеристик.
    Саме наявність цієї базової особливості – пасіонарності – зумовила збереження протягом двох десятиріч “покоління 90-х” як все ж таки спільноти. нехай на сьогодні із доволі ослаблими внутрішніми зв’язками. Хоча, поза сумнівом, медіаторна функція О.Донія так само є значущим фактором як збереження насиченості пасіонарного імпульсу, так і збереження внутрішньогрупових зв’язків всередині покоління від руйнації. Інформаційна, соціальна активність самого О.Донія, кількох десятків представників покоління із пасіонарними здібностями приблизно такого ж рівня насиченості, кількох сотень представників покоління з менш яскравою, проте сильною пасіонарністю, власне, і забезпечили перманентне поновлення і зміцнення внутрішньопоколінних зв’язків, підтримання достатньо високого рівня групового фаворитизму всередині “покоління 90-х”.
    Підтримувана подібним чином вже нібито з середини 90-х квазі-спільнота покоління насправді набула швидше характеристик крипто-форми спільноти: коли загальна соціальна структура спільноти зберігається, так само, як і кількісні та якісні характеристики, кількість та насиченість внутрішньогрупових зв’язків, рівень специфічних відмінностей, що зумовлюють приналежність до спільноти, – але зовнішньої спільної активності, яку б можна було приписати саме узгодженим діям спільноти, немає.
    Однак досвід українського суспільства продемонстрував, що при виникненні сприятливих соціально-політичних обставин (зокрема, при черговому загостренні протиріччя між потребами суспільства і спроможністю його еліти) крипто-форма існування спільноти доволі швидко змінюється латентною формою: представники спільноти активізують діяльність, кожен в своїй галузі і в своєму регіоні, зовнішній спостерігач навряд чи зуміє провести паралелі між цими виявами активності, настільки вони мають різні характеристики за всіма ознаками. Проте тільки-но в якості базового критерію задати приналежність до “покоління 90-х”, як всі ці вогнища соціальної активності отримують спільний знаменник.
    Мовою лінійного передбачення в математичному моделюванні процесів, якщо дискретний випадковий процес не є білим шумом (стаціонарний шум, спектральні складові якого рівномірно розподілені по всьому діапазону частот або по даному діапазону частот), то його відліки виявляються корельованими один з одним (А.Б.Сергиенко. Signal Processing Toolbox – обзор). І цю кореляцію можна виявити, пропустивши події дискретного випадкового процесу через певний фільтр – отже, певний набір подій, рівномірно розподілених щодо всіх галузей, регіонів, професійних соціальних груп, має насправді певну спільну рису, об’єднуюче начало.
    Але навіть без цього аналізу поступове доволі швидке насичення соціально-політичного, економічного, культурного простору країни окремими вогнищами активності сприяє дедалі очевиднішій синхронності цих проявів. Внутрішньогрупові зв’язки виходять з латентного стану і повноцінно активізуються. Отже, спільнота остаточно втрачає ознаки квазі-існування і переходить до активної фази життєдіяльності.
    * * *
    …Наявність всередині суспільства у будь-який момент протягом життя цілого покоління подібної високоенегетичної пасіонарної спільноти стає прихованою перевагою цього суспільства: для самозбереження держави, для стримування відцентрових процесів, неминучих на ранніх етапах становлення державності, для конкурентної боротьби на регіональній та світовій політичній арені.
    Українське суспільство на цьому етапі становлення незалежності отримало надзвичайну преференцію: своєрідне уособлення сплячого короля-переможця, що повернеться у найтяжчий для країни час і врятує її. Однак Україна має значно більше, ніж втілюють Артур Пендрагон і Бран Благословенний, Матіуш і Боабділь, Вяйнямьойнен і Довбуш, Ячменек і Скіф, і Святий Вацлав з усім його Бланіцьким військом: ці переможці до чергової потреби в них сплять. А покоління-носій пасіонарного імпульсу в періоди соціального спокою так само залишається дієвою часткою суспільства, так само продовжують соціотрансформаційну роботу, проте на мікро-рівні і дискретно. Хоча духовна спільність перетворює цю дискретність на доволі умовну: навіть з невеликої соціальної перспективи яскраво проявляється глибинний зв’язок, спільний вектор кожного окремого процесу чи дії, пов’язаних з представниками “покоління 90-х”.
    * * *
    …Соціально-психологічний аналіз структури та базових характеристик нинішнього молодого покоління подає принципово протилежний набір визначень і результуючі дані. Представники цього покоління у переважній більшості готові відмовитись від певних соціальних, матеріальних благ, якщо це дозволить докладати менше зусиль, менше працювати. Це стосується однаковою мірою і економіки: там, де йдеться про працю і заробіток у буквальному розумінні; і освіти: коли йдеться про обсяг набутих знань, насиченість навчального процесу і напряму залежний від них обсяг перспектив на майбутнє – на кар’єру, заробіток, соціальний успіх тощо; стосується цей висновок і соціальної активності: нинішня молодь швидше обере враження в правах, скорочення прав і свобод, аніж активну боротьбу, докладання значних зусиль задля відстоювання своїх прав, збереження рівня свобод; те саме і в політичній сфері: здобуття влади, контролю на будь-якому рівні над власним життям і життям міста/регіону/країни в цілому не входить до переліку життєвих цілей, оскільки вимагає надмірних, у розумінні нинішнього покоління молоді, зусиль.
    Щоправда, слід зробити поправку на суто демографічний момент: подібну свідому відмову від соціальних амбіцій демонструє більшість сьогоднішньої молоді, що є дітьми так званого “втраченого покоління”: тих, чия молодість, період формування ціннісно-мотиваційної сфери припали на пік “застою”. Замість чітких ціннісних орієнтирів це покоління здобуло ціннісну дезорієнтацію внаслідок корінного конфлікту пропагованих цінностей – із реально сповідуваними більшістю, загальновизнаних цінностей – із тотальним лицемірством у їх дотриманні, від держави як інституції і до окремих людей.
    Покоління дисидентів якраз тоді сиділо по таборах і фізично не було доступне молоді в якості джерела ціннісних орієнтирів. Носії цінностей попереднього покоління, котрі могли б стати моральними авторитетами для молоді, були знищені хвилею репресій 1946-го.
    Додатковим негативним фактором стала, як не парадоксально звучить, Олімпіада-80: неминучі контакти доволі значної частки суспільства з носіями інших культур, інших політико-економічних реалій спричинили виникнення тотальної ціннісної девіації – на перший план одномоментно вийшли і міцно закріпились суто матеріальні цінності, матеріальні виразники повноцінності, успішності, значущості особистості.
    Отже, надійних ціннісних підвалин особистості молодь 80-х не сформувала. Натомість їх місце в структурі особистості посіли сурогати. Відповідно, результатом не могла не стати соціальна дезадаптація, причому в реаліях як тоталітарного радянського суспільства, так і переламного пострадянського, а потім – суспільства формованої української державності. Саме ці люди не змогли повноцінно адаптуватись до ринкової економіки і зникнення державного патерналізму (а за радянських планової економіки і всеохопного патерналізму це покоління “випадало з суспільства” як спекулянти, “бариги”, “фарцовщики” абощо).
    І вже з особистих спостережень: наскільки масово підтримувало молодь Революції на граніті покоління батьків, настільки ж слабко протестні заклики торкнулися покоління молоді 80-х. Вони не протестували, вони не заперечували – це було швидше ігнорування чи пасивний саботаж. Тим більше, у 90-му році, в період масштабних пертурбацій в комсомолі – в ідеологічному, організаційному плані передусім – закладались якраз основи майбутніх капіталів “комсомольської номенклатури”. Описані в першому виданні приклади легалізації “госпрозрахункової діяльності комсомольців” якраз і відкрили для комсомольських керівників привабливі перспективи капіталізму періоду накопичення первинного капіталу. Відповідно, інтереси цієї вікової групи якраз в той момент полягали зовсім не у суспільних змінах чи питаннях становлення держави.
    Виключень було небагато (детальніше – в книзі).
    Цьому поколінню «останніх комсомольців» дійсно дуже складно було прищепити своїм дітям міцну систему духовних цінностей: навіть запозичивши самі формулювання з потужних джерел, це покоління не могло подати особистого прикладу, тож не стало авторитетом для дітей. І саме ці діти сьогодні виявляють описану відсутність соціальних амбіцій. Проте певну частину навіть цього покоління ще можна залучити до соціальної активності – доказом того є серія акцій студентської профспілки «Пряма дія» наприкінці лютого 2011 р. (http://direct-action.org.ua).
    * * *
    Але масштабно, принципово, ідейно сьогодні протистояти владі знов можемо тільки ми – покоління Революції на граніті. Єдине пасіонарне покоління, наявне поки що в України. Дітей нашого покоління, що досягли вже соціально-активного віку, ще замало для критичної маси. Хоча ті, що є, вже мають зміцнити наші лави. Адже, за тим же Л.Гумільовим, “пасіонарний поштовх” – той, що остаточно має вивести Україну на нормальну, людську орбіту повноцінної незалежної держави – обумовлений спадкоємними за своєю природою змінами (мутаціями), які повинні обов’язково мати три властивості:
    1) вони повинні наділяти своїх носіїв здатністю виробляти більше енергії, ніж це характерно для оточуючих їх не пасіонарних особин;
    2) вони повинні виникати з досить високою частотою, щоб їх носії могли утворювати колективи, успішно протистояти ворожій більшості, якій пасіонарії нав’язують нові стереотипи поведінки;
    3) мутації пасіонарності повинні бути домінантними, тобто проявлятися в гетерозиготному стані, коли другий алель гена залишається непассіонарним.
    Проте «соціальна генетика» дає значно більше шансів інноваціям, аніж здавалося б: будь-яка мутація (а пасіонарність з точки зору пересічного генотипу, властивого більшості популяції, є мутацією; хоча й відноситься до різновиду корисних мутацій) вже є домінантною, оскільки шляху назад немає, «стандарт», від якого відійшли, вже не можна повернути. Адже мутація змінює первинну структуру гена, і він тепер може синтезувати лише трохи відмінні від «стандарту» молекули іРНК – тож в результаті і білок синтезується трохи відмінний, нового типу. Більше того – всі подібні мутації у різних ланцюгах іРНК- чи ДНК-залежних реакцій є кодомінантними. Отже, посилюють одна одну і відбиваються цілком очевидним, прослідковуваним і реєстрованим чином на фенотипі (Мутации пассионарности Л.Н.Гумилева: возникновение и фенотипическое проявление. Ю.Б. Вахтин, Институт цитологии РАН, Санкт-Петербург).
    Тому щодо таких мутацій може йти мова не про звичайні теоретичні 10-6 показники ймовірності виникнення, а про 10-3 і навіть 10-2. Не один на мільйон – а один на тисячу чи навіть сотню випадків.
    Такі цифри дають сподівання, що все в Україні ще може бути добре – пасіонаріїв побільшає, і остаточний перелам на користь громадянського суспільства таки відбудеться, причому не в такій вже далекій перспективі!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s