“це був рух людей, які були готові до самопожертви.”

http://www.day.kiev.ua/
Революція на граніті. 20 років по тому
Олесь ДОНІЙ: Ми думали, що поступ до демократії, наповнення української держави і процес дерусифікації буде більш простим
Наталія РОМАШОВА, «День»
ФОТО ВІКТОРА МАРУЩЕНКA
«ГОЛОДУВАННЯ СТУДЕНТІВ. 1990 р.»

Невдовзі студентській революції на граніті виповниться 20 років. Про це, а також про те, як вплинули ті події на подальшу політичну ситуацію в Україні, розмовляємо з одним із її лідерів, а сьогодні — народним депутатом України — Олесем ДОНІЄМ.

— Олесю, ви зі своїми друзями святкуватимете чи лише згадуватимете ті події?

— Двадцять років тому я очолював «Київську студентську спілку» в столиці, Маріян Іващишин — «Студентське братерство» у Львові. Завдяки цим організаціям нам вдалося провести найпотужнішу і найяскравішу акцію часів боротьби за незалежність України. Нагадаю, що ми тоді не просто поставили наметове містечко на площі Жовтневої революції (нинішньому майдані Незалежності), перекрили рух транспорту, оточили Верховну Раду, захопили корпуси Університету ім. Шевченка.

Тоді на нашу підтримку страйкували і всі вищі навчальні заклади Києва (і навіть технікуми, ПТУ і старші класи шкіл). Тобто це був масовий рух на нашу підтримку і підтримку ідеї незалежності України. Тому варто пам’ятати, що незалежність нам не впала з неба, як це люблять повторювати московські політологи, а ми за неї боролися. Як у 1917—1921 роках під час повстанського руху, в період УПА 40-х, за часів дисидентів, так і наприкінці 80-х — початку 90-х років. І, зокрема, однією зі складових цього опору і був студентський рух, одним із керівників якого мені пощастило бути. Зараз, коли виникли загрози суверенітету, коли до влади в Україні прийшли російські націоналісти декому варто пам’ятати, що в Україні були і є патріотичні сили, які готові були боротися за незалежність і готові її відстоювати. І, як спогад про студентську революцію на граніті, творче об’єднання «Остання Барикада», яке я очолюю, організовує великий фестиваль повстансько-патріотичної пісні «ГАЙДАМАКИ.UA» в Ірпіні 24 — 26 вересня. Це непартійний захід, а творча імпреза, однак, безперечно, з ідеологічною основою. Тому ми запрошуємо не лише тих, хто боровся за незалежність у 80-х роках, а саме — представників Студентського руху, але й тих, хто боровся за незалежність раніше. Наприклад, із відкритими лекціями виступатимуть Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, Степан Хмара… Буде багато круглих столів, диспутів, разом із тим, приїде багато людей, які брали участь у студентській революції на граніті та молодь. До речі, виступатимуть на фестивалі не лише учасники тих акцій («Мертвій півень», «Рутенія»), але й молодші групи, такі як ТНМК, «Гайдамаки».

— Словом, музичний спектр широкий.

— Так. Проте недавно мене запитали, як же я серед сучасної музики поставив хор «Гомін». А він у мене найбільше асоціюється з повстанням, бо хор «Гомін» першим вийшов на наші мітинги у 80-х роках і заспівав повстанські пісні, зокрема «Червону калину». Це перший хор, який вивісив синьо-жовтий прапор… І хай вони сьогодні старші за віком, проте вони не менш сучасні, ніж молодь.

— Саме після призначення Дмитра Табачника міністром культури країною також прокотилися акції протесту. Чому, як вважаєте, студенти не досягли декларованої мети?

— Проблема полягає в тому, що в студентському середовищі немає власних лідерів, і вони озиралися на офіційні опозиційні сили. Ми свого часу не озиралися, а створювали власні структури, висували власні вимоги і проводили власні акції. Акції, які гранично часто не сприймалися не лише Компартією, але й старшими товаришами, які не встигали за розвитком подій.

Зараз поки що в студентському середовищі споживчий настрій домінує. Не треба боятися виставляти власних лідерів. На мій погляд, у випадку з Міносвіти було помилкою сподіватися лише на парламентські засоби. Який сенс просити в лева, аби він не їв косулю, а їв лише травичку? Який сенс просити в Януковича, аби він здав одного з діячів-ідеологів російського націоналізму, що нині став ідеологією всієї влади?

Я вважаю, що сьогодні недостатньо уваги приділяється позапарламентській діяльності. Упевнений, що потрібно не плакати, а робити і творити власні структури і власну альтернативну систему, у тому числі з елементами альтернативного суспільства. Що маю на увазі? Наприклад, у тих же США діти, окрім відвідин традиційних американських шкіл, ходять у суботні або недільні школи, де самостійно додатково вивчають українську мову та українську культуру.

Вихолощують історію, на офіційному рівні готові принижувати українську мову… Та тому, що для цього вони у владу й прийшли. І плакатися, мовляв, дозвольте нам розмовляти українською тощо — неправильний шлях. Потрібно проводити фестивалі, акції, літературні читання, що розвивають українську культуру, а не плакати, що це не робить Міністерство культури. Незалежно від того, хто при владі, ми завжди проводимо свої акції самостійно. Взагалі, українська ідея — це завжди ідея опору. Щодо української мови, впевнений, має бути чітка позиція. Я народився і ріс у Києві, де українською мовою взагалі ніхто не спілкувався. Це була реальність мого дитинства 70-х років. Проте, відчуваючи себе українцем, сам захотів вивчити українську мову. Зі всіма громадянами України, незалежно від ситуації і незалежно від регіону, я завжди розмовляю українською мовою. І я показую приклад. І завдяки ось таким людям, які показують такий приклад, ситуація в Києві змінилася. Не тому, що мову оголосили державною, а тому, що знайшлася певна кількість патріотично налаштованих людей, які вивчали мову і спілкувалися нею, показуючи всім приклад. Нам необхідно взяти приклад із того, як євреї будували державу Ізраїль. До XIX століття івриту не існувало як мови побуту. Іврит існував лише як мова богослужінь. Перша сім’я з однією дитиною в XIX столітті приїхала до Палестини і почала принципово розмовляти на івриті. І поступово цей процес поширювався. Впевнений, що зараз не потрібно протиставляти україномовних громадян та російськомовних. Ні! Ми всі — українці, просто частина українського населення ще не підвищила свій культурний рівень. Так от, необхідно боротися за підвищення культурного рівня. Вивчення української мови я розглядаю як підвищення власного культурного рівня. А пропагувати агресію і лінь не треба. Я розумію, що старшому поколінню вже важко вивчити мову, але до 20—30 років не вивчити? Це свідчення ліні або антиукраїнської агресії.

Узяти історію. Голодомор — це найбільша трагедія українців у XX столітті, і брешуть ті, хто заявляє, що про цю трагедію завжди можна було говорити. Мене особисто 88-го року виганяли з університету лише за спробу організувати диспут (на історичному факультеті!) щодо білих плям української історії, однією з яких був Голодомор. Відкриття цих білих плям украй важливе для історичної пам’яті нації. І в цьому сенсі потрібно було підіймати питання на державний рівень. Інша річ, що державних мужів із державним мисленням в українській політиці завжди не вистачало. Це факт. Упроваджувати подібні речі необхідно: по-перше, системно; по-друге, послідовно; по-третє, поетапно. І тут інколи не вистачало розумних виконавців, а інколи (складається таке враження) не вистачало системного мислення. Зараз же російські націоналісти нешанобливо ставляться до самої інформації про Голодомор… І в них є мас-медіа для підтримки своїх поглядів, також існує підтримка з боку Росії.

— Хочу повернутися до революції на граніті. Тоді, 20 років тому, ви могли уявити собі Україну такою, якою вона є зараз?

— …В Університеті Шевченка були такі романтичні ідеї — боротися за незалежність і там же, з київських чуток, мали бути залишки підпілля. Підпілля ми не знайшли і довелося створювати власну організацію. При цьому і я, і мої друзі чудово знали, на що йшли. Ми готувалися до тривалої боротьби. Ми знали, що можуть бути репресії, виключення з університетів, в’язниці, але ми свідомо робили ці кроки. І мене, наприклад, і з університету виключали, і в камеру попереднього ув’язненні забирали, і в Лук’янівській в’язниці я сидів. Тобто це був рух людей, які були готові до самопожертви. Разом із тим, ми не знали, що нам удасться так швидко досягнути своєї мети за допомогою боротьби за незалежність. Інша річ, що, безумовно, ми сподівалися, що зміни на краще в державі після здобуття незалежності будуть набагато швидшими. Ми гадали, що хода до демократії, наповнення (у тому числі культурним змістом) української держави, процес дерусифікації буде простішим. Проте ми бачимо, що тиск із боку сил, які не сприйняли незалежність України, відбувався інформаційним та економічним шляхами. І завдяки таким контркампаніям проти української незалежності й вдалося виховати політичну силу з ідеологією російського націоналізму. І зараз вони дорвалися до влади в Україні. Чому це стало можливим? Бо впродовж усіх років незалежності України насправді у владі не було українських патріотів.

— І після Майдану?

— Так. Українські патріоти представляли тоді лише частину сил. А в цілому, дуже прикро, що в Україні всі лідери політичного руху не боролися за незалежність. Причому, як із табору російських націоналістів (Янукович, Литвин, Симоненко), так і з табору патріотичної опозиції. Ні Ющенко, ні Тимошенко не боролися за незалежність України — і це факт. Вони прийшли в політику набагато пізніше. Ми у 80-х роках боролися за віру та ідею, а вони прийшли в політику, коли вона почала асоціюватися з певними можливостями, що їх давала держава — влада та гроші. І в цьому велика проблема. А проблема виникла тоді, коли 1991 року населення не підтримало Чорновіла, Лук’яненка, Юхновського — тобто людей, які асоціювалися з боротьбою за незалежність. На жаль, уже тоді для України був утрачений шанс, порівняно з країнами Центральної Європи та Балтії. Там була кардинально змінена владна еліта, а в нас — ні. Впродовж усіх років незалежності країною керували люди з комуністичної номенклатури, що стала потім посткомуністичною, а до неї невдовзі приєдналися й вихідці з криміналітету. В цілому ж, це посткомуністична номенклатура. Це — не еліта людей, для яких ідея набагато важливіша за власне благополуччя, які думають передусім про державу, а не про власну кишеню або власні амбіції. І в цьому, повторюся, полягає величезна проблема. Саме через це значна частина населення розчарувалася в політиці, в багатьох політичних силах, які лише експлуатували патріотичну ідеологію (і деякою мірою дискредитували її, бо не впроваджували гасла в життя).

— Знаєте, я в цих випадках займаю таку позицію: розчарування — розчаруванням, очікування — очікуваннями, а відповідальність людей? Невже українці не бачать цієї проблеми в цілому, і щодо тих, кого обирають, зокрема? А в нас, слава Богу, ще обирають.

— Ви абсолютно праві в тому, що існує проблема свідомого вибору. Демократія — це річ, якої потрібно вчитися. У тому числі — вчитися робити свідомий вибір, а потім нести за нього відповідальність. Усе залежить не лише від однієї персони, яку обирають. Ця персона спирається на вибір громадян. І тут, поза сумнівом, громадянам необхідно не лише скаржитися на владу, але й думати про себе. В якому сенсі? У тому, що можна, наприклад, скаржитися на Черновецького в Києві, але не забувати при цьому, хто брав від нього гречку і голосував за нього. Хто брав гроші на виборах від інших партій та блоків і голосував за них? Хто приходить на мітинги за гроші і стоїть потім у черзі до якихось десятників із тим, аби отримати гроші за тримання прапора. Тобто, з одного боку, що зробила посткомуністична номенклатура? Вона, відчувши, що таке гроші, перерозподілила фінансові потоки і довела все населення до напівжебрацького стану. Бідне населення не в змозі утримувати за власні гроші партії і громадські організації і партії потрапили під вплив олігархів. А несамодостатнім населенням, яке думає лише про виживання, легко керувати. А партії повинні оплачуватися громадянами, а не олігархами.

— До речі, про партії. У Мін’юсті їх зареєстровано 183. Чи є, на вашу думку, серед них дійсно справжні партії?

— Я людина непартійна, хоча й політично активна. 22 роки в політиці… Що сказати стосовно цього? Дуже прикро, що партії підпадають під п’яту олігархів, для яких ідеологія нічого не означає. Головне для них — доступ до влади. Тому, справді, партії на якомусь етапі відірвалися від звичайних громадян. Громадяни не мають можливості впливати не лише на формування партійних списків, але й на зміну того чи іншого партійного керівництва.

У діяльності будь-якої структури важливу роль відіграє публічність. Навіщо взагалі потрібна публічна політика? Аби можна було аналізувати й прогнозувати діяльність людини на тій чи іншій посаді в майбутньому. У нас же іспит, спочатку внутріпартійної демократії, а потім і на посаді, не відбувається. У нас картина кардинально інша. Хай як себе людина дискредитувала на посаді, все одно вона надалі десь та випливе.

Я вважаю, що необхідно за всієї дискредитації партій, самодискредитації, за всієї неповаги до партійного життя з боку громадян, думати про створення нових структур, можливо, громадських організацій. Партії, окрім залежності від олігархів, відрізняються ще й дрібними амбіціями лідерів, мені особисто часто абсолютно незрозумілими. Я не можу зрозуміти, чому зараз на виборах до органів місцевого самоврядування керівники партій, які перебувають в опозиції у цій складній ситуації, не можуть створити щось подібне до патріотичної платформи і погоджувати кандидатів за мажоритарними округами. Партія влади зацікавлена зіштовхнути опозиціонерів лобами. Невже, розуміючи це, всі партії, що входять у НУ-НС, «Батьківщина», «Свобода», «Фронт змін», «Громадянська позиція» не можуть сісти за спільний стіл переговорів? Висновок, чому вони цього не роблять. Надхмарні амбіції, які, до речі, також шкодять партійному будівництву і партійному життю. Адже проблема не лише в ідеології, бо українська патріотична ідеологія у дуже багатьох опозиційних партій схожа. Чому ж вони не можуть об’єднатися? Через амбіції. І, звісно, влада на цьому грає, а програють не просто партії, але й патріотична позиція.

— Відповідаючи на попереднє запитання, ви зауважили, що ви є позапартійним. Разом із тим ви пройшли до Верховної Ради за списками НУ-НС. Як ви вважаєте, в чому трагедія цього блоку?

— Перше. Я йшов за списками «Нашої України — Народної самооборони» як найпатріотичнішого блоку, разом із тим, вміючи й відмовитися від депутатства. Свого часу, 1998 року, Юлія Тимошенко запрошувала мене в п’ятірку партії «Громада» і я не погодився, хоча знав, що це буде гарантоване депутатство. Але я відмовився й аргументовано пояснив, чому не хочу входити в структуру, очолювану Павлом Лазаренком. Там немає внутрішньої демократії і це вплив одного олігарха.

До «помаранчевого» руху «приклеїлася» значна кількість деідеологізованих олігархів, тому НУ-НС розсипався, розпався. Тобто, для них українська ідеологія важить не стільки, скільки, скажімо, для людей мого середовища. Це й ті, хто брав участь у революції на граніті, боровся за українську незалежність. Я можу називати В’ячеслава Кириленка, Івана Зайця, Андрія Парубія. Повертаючись до помаранчевої революції, нагадаю, що патріотичний рух там був лише основою. Патріотичне електоральне поле складало десь від 10%, коли голосували за список із Чорноволом, до 25%, які набрав В’ячеслав Чорновіл на президентських виборах 1991 року. Як бачимо — близько чверті. Все інше — ліберальна складова, ліві й частина олігархів, яких не влаштовувала відсутність хлібних місць біля Кучми. І весь цей конгломерат спільно зміг добитися перемоги в 2004—2005 роках. Так от, неідеологічна частина цього конгломерату й посипалася.

Доки більшість населення (не керівників партій) не буде налаштована патріотично, доти існуватимуть проблеми.

— У ході останніх президентських виборів багато експертів зазначали, мовляв, Янукович має перемогти хоча б тому, що потім у країні буде сильна опозиція в особі БЮТ, НУ-НС, інших політичних сил. Ми ось уже який місяць спостерігаємо опозиційну кризу жанру. Що з нашими опозиціонерами, в лавах яких є яскраві особистості?

— Це не криза жанру, це криза всіх політиків. Я вам скажу, що за останні кілька місяців фізично прийшовши більш-менш у норму (після відомих «шашкових» боїв у ВР Доній тривалий час провів на лікарняному ліжку. — Авт.) ми з музикантами, літераторами організували рух «Митці проти цензури», провели кілька акцій. Дві біля суду проти тиску на «5 канал» і TBI, одну в Лаврі проти вигнання художників із майстерень. А там, нагадаю, Московський патріархат намагається перетворити Лавру лише на свою резиденцію, вигнавши звідти музеї, історичну бібліотеку, майстерні. Одну акцію, спільно з молодіжними організаціями «Відсіч», «Спротив» ми провели 1 вересня біля Міністерства освіти. Недавня акція проти тиску на істориків біля СБУ. Її проводили не ми, але я брав у ній участь. Тобто, люди є, які активно виявляють свою громадянську позицію. Але я здивований, бо в цих громадських акціях я був єдиним депутатом. Отже, проблема не у відсутності опозиції і громадянської позиції, а в конкретних політиках. Якщо зараз вони не йдуть у ногу з часом, то суспільство має видавати на-гора нових лідерів, і це абсолютно нормально. Опозиція є, існує необхідність опонування наступу російського націоналізму. Якщо не встигають за рухом опору офіційні лідери партій, їхнє місце буде зайняте.

— А влада, схоже, намагається зацементувати себе надовго… КС невдовзі, швидше за все, скасує політреформу, і президентська де-факто Україна стане такою де-юре.

— Нинішня влада шукає шляхи легітимізації узурпації влади, не розуміючи, що таке демократія. Проте не забувайте про таку форму правління, як бандократія. Це люди, які вчилися в інших життєвих університетах, і які ментально не розуміють, що таке розподіл влади, не розуміють, для чого потрібна незалежна судова система тощо. Вони не розуміють, що парламент — це не лише одноголосне піднімання рук для формального штампування законів, але й дискусія, узгодження. Вони можуть накупити дорогих костюмів і думати, що стали сучасними після костюмів спортивних, проте насправді вони залишаються в середньовіччі. Вони не сучасні, не модерні, не європейські. Тому вони й шукають будь-яку можливість для легітимізації абсолютної влади. Щоправда, поки не знають, як це зробити: скасувати політреформу через КС, чи, якщо їм удасться переламати опозицію на регіональних виборах, виносити питання на референдум. Тобто, шукається механізм легітимізації, але мета одна — абсолютна влада.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s