“Найважливішим було те, що в осінній атмосфері з’явився весняний запах СВОБОДИ…”

http://www.4post.com.ua
Остап Семерак: На «Революцію на граніті» приходили з томами Леніна

17 жовтня 2007, 16:57 –

Рівно 17 років тому в Києві успішно завершилася перша з «оксамитових революцій» – студентське голодування, яке пізніше отримало назву «Революції на граніті».

Молоді сміливці, які кинули тоді виклик тоталітарній державній машині, домоглися не лише відставки голови уряду та права для українських солдатів служити на батьківщині. Найважливішим було те, що в осінній атмосфері з’явився весняний запах СВОБОДИ… Саме заради цього їхав 1990-го року на студентську акцію до столиці 18-літній львів’янин Остап Семерак. Саме ця далеко не абстрактна цінність залишається наріжним каменем його життєвої філософії й донині. Нині Остап Семерак – голова Виконавчого комітету партії «Реформи і Порядок», яка сповідує ліберальну ідеологію, а крім того – заступник голови Київської облдержадміністрації і за п’ять хвилин народний депутат України від БЮТ…

Пане Остапе, як усе починалося?

У кінці 80-х років минулого століття в Україні активно розвивалися студентські громадські організації. Дуже потужним був цей процес у Галичині. В той час я навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка, і в нашій альма-матер діяло своє Студентське братство, права якого навіть були зафіксовані в університетському статуті. Крім того, існувала однойменна загальноміська організація. Наш факультет фізики відзначався ліберальними поглядами, і тому в нас братство мало особливо сильні позиції. Взагалі, це була модна організація, багато студентів із задоволенням до неї вступали. Зрештою, вона стала альтернативою комсомолу. Чимало моїх знайомих, вступаючи до Студентського братства, писали заяву про вихід із комсомолу. У 89-му році це було досить сміливо. Я теж писав таку заяву.

Студентське братство тоді тісно співпрацювало з Товариством Лева, з Народним Рухом України, брало активну участь в виборчій кампанії до Верховної Ради України у 90-му році. В той час у Львові відбувалося багато мітингів, студентських страйків і всі ми були на великому емоційному піднесенні. Коли серед активістів братства поширилася ідея, що треба переходити до нової якості протесту і проводити загальнонаціональну студентську акцію, почали оперативно формуватися списки тих, хто хотів їхати до Києва. На моє здивування, таких добровольців було багато. Все відбувалося дуже швидко, і через день ми вже вирушили до столиці. Керівником нашої групи був Маркіян Іващишин – відомий нині львівський громадський діяч. Ми зайняли, напевно, вагонів п’ять. Очікували, що буде протидія силових структур, бо відстежити такий масовий від’їзд студентів (тим більше, квитки були групові), та ще й враховуючи тодішнє проникнення агентів КДБ до студентського середовища, було дуже просто. Але нас не зупиняли.

У Києві ж правоохоронні органи прийняли нас інакше. На вокзалі ми розпорошилися, домовившись зустрітися біля Верховної Ради. Там, біля парламенту, відчули першу агресію. Ідентифікувати нас було легко – всі ми були з рюкзаками. Міліціонери у формі та люди в цивільному підходили до нас і вимагали, щоб ми забиралися від Верховної Ради та їхали додому. Ми, звичайно, не слухалися, і тоді стали виникати сутички, штовханина. Для багатьох із нас це було першим психологічним випробуванням – у Львові на той час уже панувала інша атмосфера.



Коли ми всі зібралися біля Верховної Ради, наше керівництво прийняло рішення перебратися на Майдан Незалежності, який тоді був площею Жовтневої революції. Діставшись туди, ми – двісті, чи, можливо, триста осіб, обнесли себе символічною огорожею зі стрічок і виставили свої вимоги – вони були виписані на папері. Цілий день сиділи, співаючи пісні під гітару і дивуючи киян. Дивиною для столичних мешканців були пісні українських січових стрільців, які у Львові тоді користувалися надзвичайною популярністю. Мелодії кількох стрілецьких пісень свого часу були вкрадені і використані радянською пропагандою для створення пісень більшовицьких, наприклад, «Там вдали, за рекой». Тому кияни дуже дивувалися, коли чули знайомі мелодії і зовсім несподівані тексти, та ще й бачили наші антикомуністичні вимоги.

Взагалі, площа Жовтневої революції на ті два тижні стала таким собі дискусійним клубом, де люди збиралися, щоби повправлятися в політичній риториці. Увечері, після роботи, кияни приходили на площу, дехто приносив нам якісь побутові речі, засоби гігієни, цигарки. Зав’язувались розмови, полеміка. Пам’ятаю, деякі навіть приходили з томами Леніна, щось там вичитували і сперечалися з нами та між собою.

Чи були Ви морально готові до того кроку, на який зважилися?

До початку голодування я вже був досить активним учасником тих революційних подій, які відбувалися у Львові. Але тільки тепер, коли пройшли роки, розумію, що тоді я не усвідомлював до кінця того, що могло нас очікувати, і всієї міри відповідальності за свої дії.

Мушу сказати, що ми були погано підготовлені і до тих побутових умов, які нас очікували. Я приїхав у досить легкій куртці, обвішаній значками з українською символікою, у джинсах і кросівках. Лише на Майдані, коли стало холодно, я зрозумів свою помилку. У перший день протесту в нас не було розуміння, як ми будемо ночувати, ми не мали ані наметів, ані спальних мішків. Не було й системи харчування для тих, хто не голодував, а виконував функції охорони та обслуговування табору… Вже коли стемніло, до нас підійшов Олесь Доній і сказав, що потрібно організувати групу, яка б поїхала до студентського містечка і привезла звідти намети і спальні мішки. Я був серед тих людей, які поїхали. Ми завантажили в машину всі ці речі, привезли їх, встановили намети.

Це вже наступні акції на Майдані були більш продумані, під «спальники» клали якісь шматки пінопласту чи ще щось, аби не тягнуло холодом. У нас цього не було. В першу ніч я ліг спати пізно, одягнутий в усе, що мав, і через декілька годин прокинувся від того, що мене трусило від холоду – та так, що не міг зупинитися. Те саме відбувалося з моїм сусідом по намету. Ми пішли в підземний перехід – т. зв. «трубу» – слава Богу, там було тепле повітря і ми помалу відігрілися. Випити серед ночі гарячого чаю тоді не було можливості.

Але наш табір щодня прогресував, вирішувалися побутові проблеми, з’явилися медпункти, було організоване цілодобове забезпечення голодуючих гарячим чаєм – вони не вживали їжі, але гарячий чай, звичайно, пили – вода і заварка, без цукру.

Ви голодували чи були в системі обслуговування?

Від самого початку серед нас був розподіл – хто їде голодувати, а хто – забезпечувати життєдіяльність студентського табору. Я був фізично міцним хлопцем, тому потрапив до системи обслуговування і охорони. Крім усіх «господарських» питань, у наші обов’язки входило позмінне чергування навколо периметру табору.

Щоправда, в перші півтори – дві доби не їли всі, бо ми намагалися не виходити за огорожу, щоб не розпорошуватися і не стати об’єктами можливих провокацій. Особисто я, незважаючи на те, що виконував функції забезпечення, голодував днів п’ять – із солідарності з друзями. Просто не міг собі уявити, як це я буду їсти, коли вони голодують. Але ті, хто голодували, не залучалися ні до яких робіт, вони зберігали максимальний спокій, щоб не витрачати енергію. І через декілька днів мені стало зрозуміло, що триматися на ногах, споживаючи лише чай без цукру, не вдасться.

Коли було страшно?

Страшно було в перший день, коли ми побачили, що до нас підтягується міліцейський спецназ. Біля готелю «Москва» (нині – «Україна») стояли декілька автобусів зі спецназом у повному екіпіруванні – з палицями, щитами і всім іншим, і ми побоювалися, що в першу ж ніч, коли люди підуть і ми будемо розташовуватися на нічліг, вони зметуть наш табір. Це була перша подібна акція в Україні, і ми не знали, як влада буде реагувати… Впевненості багатьом із нас додала поява народних депутатів України – членів Народної ради. Ми відчули, що не самотні у цьому протистоянні з державною машиною. І, по-друге, ми були приємно вражені поведінкою Київради, яка на своєму сесійному засіданні дозволила нам легітимно перебувати на площі, чим запобігла ймовірним спробам правоохоронців «навести громадський порядок».

Що найбільше запам’яталося?

Звичайно, найбільше запам’ятовуються емоції. Я пам’ятаю, як у мене сльози були на очах, коли ми перемогли.

А ще врізалися в пам’ять мої щоденні телефонні розмови з мамою. Тоді ще не було мобільних телефонів, і єдиним способом зв’язку з батьками були телефони-автомати біля Головпоштамту. Щовечора, коли мама поверталася з роботи, я телефонував додому. І щоразу мама просила мене, щоб я повернувся додому, а я відмовлявся. Ці розмови були дуже емоційними, і я думаю, що пам’ятатиму їх до кінця життя.

І мама, мабуть, теж…

Напевно.

Ще згадується один цікавий випадок. Я хотів побачити Лавру, і через декілька днів після початку акції, коли життя табору нормалізувалося, ми з товаришем відпросилися і поїхали. Ви, можливо, пам’ятаєте, що ті, хто голодували, носили на головах білі пов’язки, а група охорони і забезпечення – чорні. Так от, спускаючись ескалатором у метро, я боковим зором бачив на головах усіх людей, які їхали назустріч, чорні пов’язки. Така сама ілюзія була і в мого товариша. Не знаю, як пояснити цей феномен.

Як Ви оцінюєте ефективність студентського голодування і його значення для майбутнього?

Без сумніву, це була перемога. По-перше, ми домоглися виконання важливих вимог, і таким чином вплинули на прийняття рішень у державі. Спроба повторити цю акцію через пару років є свідченням того, що вона була вдалою. По-друге, «Революція на граніті» мала, безперечно, великий вплив і на киян, і на всіх інших громадян України, бо вона показала, що суспільство може впливати на владу, контролювати її і відстоювати свої інтереси. Я вважаю, що студентське голодування додало темпу демократизації країни, стало каталізатором ліберальних змін. Хоча, зрозуміло, однією акцією неможливо досягти всього.

Вуличні маніфестації стали невід’ємним елементом політичного процесу в Україні. І зараз біля Вашого будинку живуть люди під синіми прапорами (Київська облдержадміністрація розташована в одному будинку з ЦВК – ). Але останнім часом усе це нерідко віддає фарсом, особливо відтоді, коли київські майдани наповнилися «проплаченими» демонстрантами. Як Ви вважаєте, чи сприйматимуться надалі суспільством і чи будуть ефективними такі форми вияву громадянської позиції?

Учасники студентського голодування в 1990-му році не отримували ніяких коштів, ніяких дивідендів чи преференцій. Немає навіть жодних символічних відзнак – приміром, значків чи посвідчень «почесного революціонера на граніті». Це була абсолютно чиста і щира акція, яку провели молоді романтики, і це було якісно не те, що часто відбувається зараз. Нині багато вуличних заходів виконується під замовлення. Але, попри це, не всі акції проплачені. І різниця дуже помітна. Навіть тому, хто не має досвіду політичної діяльності, досить швидко стає зрозуміло, коли люди «відпрацьовують» за гроші, а коли керуються переконаннями. «Куплені» мітингувальники намагаються якомога швидше втекти з акції і зайнятися власними справами.

От і біля тих наметів, які стоять зараз під моїм вікном, майже немає людей – складається враження, що намети встановили, аби тільки «забити» собі місце.

Зовсім інша річ, коли люди справді приходять висловити свою позицію. Наприклад, бориспільський пікет, який ми зараз спостерігаємо. Були порушені інтереси людей, їм це дійсно болить, і це така мотивація, яка примушує їх протестувати і вдень, і вночі. І ніхто за це не платить, люди борються за своє.

Я думаю, що з часом акції на комерційній основі припиняться, хоча б навіть тому, що обходяться вони надто дорого, а ефективність усе більше втрачається.

Стосовно перспективи вуличних заходів узагалі. Мені видається, що такі способи вияву громадянської позиції мають бути в демократичному суспільстві, і вони якраз є ознакою його демократичності. Якщо в кінці 80-х – на початку 90-х років держава, політична верхівка ще не були готові до сприйняття впливу суспільства на ухвалення рішень, то від того часу все суттєво змінилося. В часи КПРС ніхто не цікавився громадською думкою і програма партії не формувалася на основі пріоритетів громадян. Тепер усі політики прислухаються до громадських настроїв і, виходячи з цього, будують свою програмну діяльність. І чиновники бояться, коли під їхніми стінами протестують люди. Я думаю, що такі акції мають перспективу, вони повинні мати перспективу, аби не тільки на виборах громадяни могли впливати на державних мужів, контролювати і коригувати їхню діяльність.

Чи буде БЮТ знову кликати людей на вулицю – наприклад, у випадку, якщо демократична коаліція не відбудеться?

Я б не хотів дискутувати на цю тему, оскільки переконаний, що коаліція буде демократична, у складі Блоку Юлії Тимошенко і «Нашої України – Народної самооборони». Мені здається, що суспільство знає ціну заявам деяких політиків, які були спеціально спрямовані на те, щоб дезорієнтувати громадську думку. Чим далі від дня голосування і ближче до дня формування коаліції, цей осад опадає і ситуація кристалізується. Тому в даному випадку не буде потреби просити людей впливати на політиків.

Але не варто виключати можливість таких кроків у майбутньому. Блок Юлії Тимошенко підтримали понад 30% громадян України, це високий рівень довіри, і люди очікують від нас тих дій, які були задекларовані перед виборами. Тому я більш ніж переконаний, що при необхідності наші виборці будуть швидко й активно реагувати на заклики керівництва блоку до якихось громадських дій.

Повертаючись до студентського голодування: чи саме воно стало для Вас поштовхом до того, аби займатися політикою професійно?

Багато хлопців і дівчат, котрі брали участь у першому голодуванні, пішли в політику і досягли певних успіхів. Фактично, їхня життєва позиція формувалася під час тих подій. На мене ця акція також вплинула світоглядно. Після «Революції на граніті» я навіть вирішив змінити професію, а саме стати політиком. Якось у «Літературній Україні» я прочитав статтю про відродження Києво-Могилянської академії, і що там готуватимуть політологів для державної служби. Я вирішив, що це та освіта, яка мені потрібна, і після фізфаку Львівського університету вступив до «Могилянки» на політологію.

Якби ситуація в країні знову потребувала якихось радикальних дій, ризикованих кроків зразка «Революції на граніті» – чи пішли б Ви на це ще раз?

Я думаю, що діяв би так само. Звичайно, тепер подібні рішення приймати було б важче, оскільки є сім’я, діти, за яких я несу відповідальність, але для мене цінності свободи залишаються дуже важливими. Заради збереження і захисту своєї особистої свободи і свободи в суспільстві загалом я готовий іти на серйозні кроки.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s