“Цей студентський жовтневий виступ проти влади охрестили «революцією на граніті».”


http://ua.glavred.info
Ігор Харченко: «У політиці немає гарних серфінгістів, які могли б вхопити хвилю народного піднесення»

Наталія Катриченко, для «Главреда», 02.10.10 16:10

2 жовтня 1990 року. Київ. Площа Жовтневої революції – сучасний майдан Незалежності. Студенти масово встановлюють намети.

Перекрито рух транспорту, захоплено корпуси університету імені Тараса Шевченка, оточено Верховну Раду. На вулиці Києва вийшла практично вся столична молодь – студенти університетів, інститутів, технікумів, ПТУ, і навіть школярі. Деяким революціонерам немає й п’ятнадцяти…

Так розпочалась безстрокова акція протестного голодування української, на той час ще радянської, молоді. Її вимоги – перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, недопущення підписання нового Союзного договору, проходження військової служби юнаками-українцями на території України й відставка голови Ради Міністрів УРСР… Цей студентський жовтневий виступ проти влади охрестили «революцією на граніті». Організовували її Українська студентська спілка та Студентське братерство. Серед мітингуючих Олесь Доній, Марічка Бурмака, В’ячеслав Кириленко, Вахтанг Кіпіані, Анжеліка Рудницька, Маркіян Іващишин…

Відтоді минуло 20 років. Колишні революціонери й сьогодні беруть участь в громадсько-політичному житті країни. Проте «Главред» обрав іншого героя – невідомого великому загалу. Ми зустрілися з Ігорем Харченком, одним з найактивніших учасників революції на граніті, головою Координаційної ради Української студентської спілки в Державному університеті імені Тараса Шевченка.

Ігорю, більшість людей, які брали участь у революції 1990-го, сьогодні досягли певних висот. Як ви гадаєте, чому?

Будь-яка кризова ситуація проявляє кращі й гірші якості людини. Впевнений, в Україні чи в будь-якій іншій нації героїв вистачає. Життя просто або створює умови, в яких людина проявляє свої найкращі якості, або не створює. Звичайно, в ідеальному, спокійному житті теж є місце для подвигу, але дуже мало людей, які можуть себе зрушити і зробити якийсь вчинок. Просто не має для цього відповідної ситуації. У 1990-му кожна дія – це був справді вчинок. Пригадую, як ще до жовтня 1990-го дев’ятнадцять чоловік вийшли на пікетування до Київської міської адміністрації з написом «Свободу Чемерису» (раніше заарештованому активісту) та одним жовто-блакитним прапором. Сімнадцятьох заарештували, а двоє змогли втекти. Серед тих, хто втік, був і я. Хтось кинувся пробиватись через кордони міліції. А я побачив, що через міліцію мені не втекти, фізично не проб’юся. Єдине, можна було тікати через натовп. І я кинувся в натовп. Люди мене трохи пропускали, а міліціонерів, очевидно, затримували – такий пасивний опір. І це дало нам відриву п’ять-шість кроків. Добігли до Центрального універмагу, поховалися в якихось роздягальнях й перечекали там кілька годин. Прийшов я в гуртожиток і що робити? Практично все керівництво Української студентської спілки заарештовано. Звісно, можна було сидіти й чекати, коли пройдуть суди і їх випустять. А можна було якось діяти. Я жив у першому гуртожитку на Ломоносова, геологічного факультету. Тоді не було ні принтерів, ні ксероксів, але були фотоапарати і був фотопапір. Я попросив дівчат, які вміли добре писати плакатними перами. Вони сіли і написали дві листівочки гарним плакатним текстом, хлопці це перефотографували. І цілу ніч ми збирали по гуртожитку папір і друкували листівки. Проявляли плівку, сушили по кімнатах… І рано вранці вже почали їх десь розклеювати, розносити по інших гуртожитках. «Прочитай і передай далі» – так ми розповсюджували інформацію. І пішов розголос про нашу акцію. Це не було якось сплановано, все робилось просто дуже швидко. Також ми робили від руки намальовані газети, які їздили в Прибалтику нелегально друкувати. Бо в Прибалтиці на той час вже були ксерокси. Звідти привозили синьо-жовті значки, і продавали їх на Майдані. І я стояв продавав. Потім за ці гроші й друкували газети.

У 1990-му як можна було так організувати студентів, аби вони вийшли на вулицю?

Тоді був дуже високий рівень протестності в суспільстві. Криза радянської системи стала очевидною. І щось потрібно було робити. У кризовій ситуації завжди з’являється група людей, яка може взяти на себе відповідальність і зробити вчинок. Студенти, які на той момент були найактивнішою частиною суспільства, виступили каталізатором змін. У студентському середовищі зародилася «Громада». З неї вийшли Володимир Чемерис, Костя Єрофєєв, В’ячеслав Піховшек, Олесь Ульяненко… Пізніше хтось з них став письменником, хтось – співаком, журналістом, істориком… Було відчуття, що ти маєш щось зробити. Чому? Сказати складно. Просто мусиш.

Була якась незрозуміла комунікація. Наприклад, поки я з наради доїхав до гуртожитку, щоб підняти факультет, десь якимсь чином спрацювало «радіо», і мій факультет вже стояв у колоні. Не було ані мобільних телефонів, ані Інтернету, проте комунікація відбувалася досить швидко. Здатність до самоорганізації була високою.

Боялися? Адже влада могла піти на силове придушення…

Готовність до цього була. Але мужність – це не відсутність страху, а здатність його перебороти. Людина, яка не має страху – це психічно хвора людина. Очевидно, кожен проблему страху вирішував сам для себе.

Але, безумовно, можна говорити, що була певна організація цих процесів, були плани. Наприклад, ми намагалися зменшити витік інформації. Пам’ятаючи той випадок, коли було заарештовано більшість людей з керівництва, ми розуміли, що якщо подібне знову станеться, опір не повинен припинитися. Для цього потрібно створити дубль-два керівництва. І у разі чого ця група людей була би готова взяти на себе відповідальність, і далі продовжувати діяльність. Відбулися ж захоплення головних корпусів університету Шевченка, інших вузів. На той час більше боялася влада. Для них це була несподіванка, вони розуміли, що цього джина вже назад в пляшку не заженеш. І потрібно йти назустріч нашим вимогам.

Але наша біда полягає в тому, що коли народ піднімається, українська так звана еліта виявляється до цього не готова, і не може дати належних, адекватних відповідей на цю ситуацію. Це ми бачили і в 1990 році, і в 2004-му.

Пам’ятаю, тоді у Верховній Раді Леонід Кравчук сказав: «Або ви тут, або ви там», (там – малося на увазі на майдані). І депутати почали створювати узгоджувальну комісію. Точно те саме було потім і в 2004-му, коли можна було обійтися без цих недороблених конституційних реформ. Але вони пішли на узгоджувальні комісії. Еліта не була готова, щоб взяти відповідальність за реформи. В 1990-му вдалося зняти голову Ради Міністрів, вдалося показати суспільству, що можна боротися з системою. Можна сказати, що 1990 рік підготував ґрунт для 1991-го. У людей пропав страх перед системою, вони зрозуміли – велика Москва не така вже й велика, і її можна не боятися. І наше студентське голодування показало це не тільки українцям, але й іншим народам Радянського Союзу.

А дівчат на Майдані було багато?

Так! Активність жіноцтва в Україні дуже висока. В цьому напевно є й історичне коріння. Адже козаки часто ходили в похід, а жінки залишалися на господарстві. І в українських жінок завжди була готовність до дій, до рішучих дій. В жовтні 1990-го дівчата також голодували.

Міліція наближалася до наметів?

Міліція постійно була присутня. У мене є певний досвід – я був командиром охорони на першому з’їзді Руху. Тоді мені керівники міліції сказали, що будь-яка провокація, незалежно з чиєї сторони, і у влади вистачає міліціонерів, щоб заарештувати кожного учасника цього з’їзду. На Майдані правоохоронців було не менше. Були підтягнуті і внутрішні війська. Але влада боялась діяти. Знаю, що працівники заводів «Арсенал» і «Ленінська кузня», таких, здавалося б, державних підприємств, сказали, що якщо сьогодні проти цих дітей, які вийшли на вулицю, з боку влади будуть якісь дії, то й вони вийдуть на протест – а це понад 10 тисяч людей. Якщо б такі заводи пішли на страйк, то це б призвело до величезних наслідків… Можу сказати, що дуже багато людей приходили на Майдан, щоб захистити студентів від можливих зіткнень, провокацій. Влаштовували постійну охорону наметового містечка. Крім того, колони студентів «гуляли» по Києву… Приїхала молодь і з регіонів. Піднявся весь Київ. Навіть школярі приходили на Майдан. І кидати проти них внутрішні війська – це спровокувати повстання, наслідки якого ніхто не міг передбачити…

Все ж таки були якісь провокації з боку міліції?

Десь підкидалася нам їжа. Влада хотіла довести, що ночами студенти у наметах щось все ж таки хрумають. Були спроби завести дискусії, щоб викликати негативну реакцію, а потім це зняти на камеру і показати по телебаченню. Але це були дрібні провокації, їх швидше за все проводила не міліція, а КДБ.

Кажуть, що Майдан-2004 – це наслідок акцій 2001 року «Україна без Кучми». Але я впевнений, що Майдан – це другий етап революції на граніті. Про це говорить і місце проведення, і те, як воно все відбувалось. Коли я в 2004-му перший день прийшов на Майдан і дивився на нього зверху від готелю «Україна», виникало дуже багато асоціацій з 1990 роком. Та ж сама енергетика, багато молоді.

Сьогоднішня молодь здатна на революційні вчинки? Згадаймо студентські акції протесту проти міністра Табачника, чому вони не переросли у щось більше?

Пояснення цьому є. І не тому, що студенти погані, чи не такі активні. Це визначається об’єктом спротиву. Для того, щоб підняти хвилю масштабного протесту, фігура Табачника дуже дрібна. Це рядовий чиновник, хай і на високій міністерській посаді, який чомусь вирішив, що якщо він відредагує підручник з історії, то від цього якось зміниться історія України. Але ж це не так. Україна була до Табачника, і буде після нього. В 1990-му це був виступ проти системи. Виступ був за свободу, за право вибору в різних його проявах. В 2004-му була та ж сама історія. Акції «Україна без Кучми» – це виступи проти фізичної особи. Це і є помилка тих людей, які намагалися організувати ці акції, бо вони не знайшли аргументів виступу проти певної системи. Ну, замінив би Янукович Табачника на ще когось, і що? Система від цього не змінилася б.

Коли закінчилась студентська революція, було розчарування, що вашими здобутками скористалися політики?

У мене було відчуття, що ніхто не скористався шансом, який дала ця акція. Та ж сама ситуація і в 2004-му. Ці хвилі ми пропустили… Очевидно, серед політиків немає гарних серфінгістів, які б могли вхопити хвилю народного піднесення та чогось досягнути.

Двічі вже показано, що суспільство, організованим виявом своєї позиції, може істотно змінювати ситуацію в країні. Якщо влада не зробить реальних висновків, то третій етап революції завершить становлення якісно нової системи управління державою.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s