“Цю гучну політичну акцію організували київська філія Української студентської спілки і Студентське братство зі Львова. “

КАЛІНІЧЕНКО В.В., РИБАЛКА І.К.

http://www-history.univer.kharkov.ua/

Виникнення самодіяльних громадських організацій

Бурхливі зміни в суспільстві у другій половині 1980-х  років позначилися на соціальному самопочутті людей, зумовили різку політизацію суспільної свідомості. Виразною стала розбіжність у поглядах і шляхах розв’язання назрілих проблем. Відбувався швидкий процес політичного розмежування. З 1987 р. в Україні виникають різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань в Україні став Український культурологічний клуб (УКК), заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Серед членів УКК було чимало колишніх дисидентів, таких як О. Шевченко, О. Матусевич, С. Набока. На засіданнях клубу основна увага приділялась питанням національно-культурного відродження, але лунали і голоси із критикою існуючого політичного режиму. Тому клуб став об’єктом шаленої критики з боку владних структур. На національно-демократичній хвилі духовного відродження восени 1987 р. було створене у Львові “Товариство Лева”. Товариство почало видавати газету “Поступ”, яка відразу зайняла чітку демократичну позицію, стала популяризатором ідей національного відродження, відновлення української державності і трибуною для діячів опозиції. На початку 1988 р. просвітницькі українознавчі організації “Спадщина” виникають у Харкові та Києві. Їхня діяльність дуже швидко вийшла за межі суто просвітницької роботи і набула політичного характеру. У 1988 р. зародився і студентський рух. У Києві виникає студентське об’єднання “Громада”, у 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), Студентське братство у Львові, Демократична спілка студентів та інші організації в багатьох містах республіки. Студентський рух заявив про себе як про дуже активну силу в революції, що охопила країну. У 1987 – 1988 рр. із в’язниці та заслання повернулися в Україну відомі дисиденти – В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук’яненко та ін. Вони відновили Українську Гельсінську групу, а в липні 1988 р. перетворили її на спілку (УГС). Улітку 1988 р. В. Чорновіл, М. Горинь та Б. Горинь склали Декларацію принципів Української Гельсінської спілки, яка стала по суті програмним документом українського національно-демократичного руху. Чисельність УНС, незважаючи на напівлегальний статус і нещадне переслідування з боку КДБ (обшуки, арешти членів, конфіскація літератури тощо) швидко зростала. Якщо в середині 1988 р. до неї входило всього кілька десятків чоловік, то на початку 1990 р. вона налічувала 2,3 тис. членів  і мала свої відділення в 22 областях республіки. УГС розгорнула широку організаційну та агітаційно-пропагандистську роботу в масах. Велика увага приділялась координації діяльності самодіяльних громадських організацій в Україні, підтриманню зв’язків з національно-демократичними рухами в інших республіках Союзу, спрямованих на прискорення революційних змін в країні, організації різноманітних акцій – пікетів, мітингів, демонстрацій. Постійно видавалися листки прес-служби УГС, у 1987 – 1988 рр. регулярно виходив “Український вісник”, а з березня 1990 р. газета “Голос відродження”. Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України постали культурологічні товариства, що поставили перед собою завдання сприяти відродженню української мови. Представники цих товариств на спільній нараді у Києві у грудні 1988 р. створили оргкомітет Товариства української мови. 11-12 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція товариства, на якій була затверджено Статут Товариства, прийнято Звернення, обрано керівництво організації. Очолив організацію поет Д. Павличко. Згідно із Статутом, Товариство української мови ім. Т. Шевченка виступило за надання українській мові статусу державної. При цьому в Статут увійшло і положення про те, що мови всіх інших національностей мають право на розвиток, як і українська. Важливим підсумком конференції стала підтримка її учасниками ініціативи створення Народного Руху України. Така підтримка засвідчила: українська інтелігенція не буде обмежувати свою діяльність тільки культурницькими заходами. Під тиском національно-демократичної громадськості, зокрема і членів ТУМу, долаючи шалений опір русифікаторів, 8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова дістала статус державної, сфера її використання істотно розширювалася. Значною подією стало утворення Українського добровільного історико-просвітницького товариства “Меморіал”, установча конференція якого відбулася в Києві 4 березня 1989 р. Республіканська організація ввійшла до всесоюзного “Меморіалу” на федеративних засадах. До складу Координаційної ради товариства увійшли Л. Танюк, В. Цимбалюк, В. Маняк, І. Доброштан, І. Різніченко, О. Деко, В. Кузнєцов. Діяльність “Меморіалу” була спрямована на викриття злочинів тоталітарної системи, реабілітацію жертв репресій. Члени “Меморіалу” відіграли найактивнішу роль у суспільно-політичному житті республіки. У жовтні 1989 р. у Києві провела установчий з’їзд Всеукраїнська асоціація “Зелений світ”, яку очолив письменник і громадський діяч Ю. Щербак. У центрі уваги “Зеленого світу” були питання охорони навколишнього середовища, що після чорнобильської катастрофи набули особливої гостроти в республіці. “Зелений світ” організував серію екологічних мітингів, пробуджував громадсько-політичну активність населення, особливо в столиці України. У липні 1991 р., незважаючи  на серйозну протидію Міністерства оборони СРСР, була створена Спілка офіцерів України, головним завданням якої було створення правовим парламентським шляхом Збройних сил України. Головою спілки було обрано полковника В. Мартиросяна. Наприкінці 1980-х років в Україні виникли національно-культурні товариства угорців, поляків, росіян, молдаван, гагаузів, греків, вірмен, євреїв та ін. На повну силу заявив про себе кримськотатарський національний рух. Кримські татари влітку 1987 р. провели несанкціоновані мітинги на Красній площі в Москві з вимогою дозволити їм повернутися на історичну батьківщину у Крим. Міліція і органи КДБ ці мітинги розігнали. Але в 1987 р. влада була змушена створити державну комісію під керівництвом Голови Верховної Ради СРСР А. Громико для вивчення кримськотатарського питання. У 1988 р. комісія зробила висновок, що кримських татар переселяти на півострів не варто, а у зв’язку із зміною демографічної ситуації у Криму не можливо відновити Кримську АРСР. Ті татари, які без дозволу влади поверталися на півострів, наштовхнулися на опір місцевих компартійно-радянських органів влади. Татарам не дозволяли  купувати будинки, не прописували, не влаштовували на роботу, притягали до карної відповідальності за порушення паспортного режиму тощо. Але під тиском мітингів, демонстрацій, пікетів, голодувань, в умовах розпочатих революційних змін у країні компартійно-радянським органам влади довелося дозволити переселення татар. У результаті у квітні 1989 р. на півострові їх уже мешкало 40 тис., а влітку 1991 р. – 130 тис. (у 1944 р. – було депортовано 191 тис. татар). Для захисту національних прав депортованого народу навесні 1989 р. було створено Організацію кримськотатарського національного руху. 20 січня 1991 р. у Криму відбувся референдум за створення  Кримської АРСР. Верховна Рада УРСР своєю постановою від 12 лютого 1991 р. визнала законними його підсумки. Так у складі України виникла Автономна Республіка Крим. Але було створено територіальну автономію, а не національно-територіальну автономію корінного населення Криму, частина якого залишалася в місцях депортації. Тому Організація кримськотатарського національного руху виступила проти референдуму і закликала своїх прибічників бойкотувати його. 28 червня 1991 р. у Сімферополі курултай – з’їзд представників кримськотатарського народу – виступив за відновлення кримськотатарської автономії. Курултай обрав вищий представницький орган  кримськотатарського народу – Меджліс.

Народний Рух України. Зародження багатопартійності

У ході революційних подій, породжених перебудовою, у 1988 р. у прибалтійських республіках утворю-ються перші народні фронти. За їх прикладом у 1988 р. в Україні теж визріває ідея створення широкого демократичного руху. 1 листопада  на зборах київської організації Спілки письменників України В. Терен висунув ідею створення ініціативної групи на підтримку перебудови. 29 листопада така група була створена. До неї увійшли І. Драч (голова), Д. Павличко, С. Тельнюк, М. Слабошпицький, В. Терен, П. Мовчан, В. Маняк, Б. Олійник, Г. Сивокінь та ін. Створення групи викликало різко негативну реакцію компартійного керівництва. 30 листопада І. Драч та його колеги були викликані до секретаря ЦК Компартії України з питань ідеології Ю. Єльченка, який звинуватив літераторів у створенні структури, спрямованої проти радянського ладу. Тому з тактичних міркувань у проект Руху, опублікованого 16 лютого 1989 р., було включено слова, що “Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві і являє собою ланку між перебудовними ідеями партії та ініціативою найширших мас”. У проекті говорилося, що Рух виступає за перетворення СРСР у справжній союз братніх суверенних народів. Заявити про свій намір добиватися незалежності України в той час не ризикнули, зважаючи на жорстку протидію влади до самої ідеї Руху.

Рух виступив за те, щоб земля, корисні копалини, підприємства тощо, які є народною власністю, використовувалися союзними та республіканськими міністерствами тільки з дозволу Верховної Ради та уряду УРСР. Рух добивався права вільного висування кандидатів у депутати рад усіх рівнів, права громадян на вільний доступ до інформації, скасування цензури, засудження злочинців сталінізму і публічного перегляду справ громадян УРСР, несправедливо засуджених у період так званого „застою”. До проекту увійшли і положення про законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, і положення про мораторій на спорудження атомних станцій і припинення експлуатації ЧАЕС. Публікація проекту викликала широкий резонанс у республіці. Компартійні сили всіляко ганьбили Рух і проект його Програми. Та відкриті теледебати прибічників і противників Руху на республіканській телестудії на початку 1989 р. зробили ідеї Руху відомими всій Україні. Проект Програми Руху мав загальнодемократичний характер. Це дозволило в процесі створення організації об’єднати в її лавах людей різних політичних поглядів – від комуністів до членів УГС, забезпечити його масовість. 18 березня 1989 р. у Києві були проведені збори активістів Руху, на яких була утворена Координаційна рада Руху і поставлено завдання активно створювати первинні осередки Руху по всій Україні. Найактивніше процес творення рухівських осередків відбувався в західних областях України. Однією з перших утворилася Тернопільська організація. Це сталося 24 березня 1989 р. на зібранні громадськості міста у Клубі літераторів з ініціативи М. Левицького та Г. Петру-Попика. 7 травня 1989 р. відбулася установча конференція Львівської регіональної організації. Формування  осередків Руху в південних та східних областях відбувалося повільніше, ніж у західних, що пов’язувалося як із недостатнім рівнем національної свідомості населення цих регіонів, так і з шаленою актирухівською кампанією.  Однак владним структурам не вдалося зірвати організацію осередків Руху в цих областях. 20 серпня 1989 р. у Донецьку була проведена установча конференція Руху. На Дніпропетровщині перші осередки Руху виникли в 1989 р.у Кривому Розі та Дніпродзержинську, на Полтавщині – у Кременчуці, на Черкащині – у Каневі та Умані. 1 липня 1989 р. у Києві пройшла конференція організацій Руху, де був обраний оргкомітет установчого з’їзду Народного Руху України. Незважаючи на лютий опір компартійної номенклатури, кампанію цькування в засобах масової інформації, розгони мітингів, арешти активістів, на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. членів. Він став масовою всеукраїнською демократичною організацією.  8–10 вересня 1989 р. в приміщенні Київського політехнічного інституту відбувся установчий з’їзд Народного Руху України. У роботі з’їзду взяли участь 1109 делегатів з усіх куточків республіки. З’їзд затвердив Програму і Статут Руху, було обрано Голову організації та її керівні органи. У Статуті говорилося, що Рух є незалежною громадсько-політичною організацією, відкритою для вступу до її лав громадян незалежно від їх національності, приналежності до інших об’єднань, релігійних переконань тощо. У Програмі основною метою Руху було визначено побудову в Україні демократичного і гуманного суспільства. Рух мав сприяти розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення  України в демократичну правову державу, домагатися радикальної перебудови економіки республіки, сприяти створенню умов розвитку і самозбереження українського народу. Були визначені і основні напрямки діяльності: забезпечення прав і свобод людини, демократизація суспільного і державного життя в СРСР, наповнення суверенітету УРСР реальним змістом, соціальна справедливість, екологічна безпека, національно-культурне будівництво тощо. З Програми зникли положення про керівну роль комуністичної партії. Рух виступав за права власності народу України на землю, надра, промислові  підприємства тощо, самостійність у питаннях господарського законодавства, ціноутворення, фінансів, кредиту, грошового обігу, зовнішньоекономічної діяльності, рівноправності усіх форм власності, розвиток фермерства. До Програми увійшли також положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, заборонених більшовиками, закриття ЧАЕС. Головою Руху було обрано І. Драча. Секретаріат очолив М. Горинь. У жовтні 1990 р. у Києві відбулися Другі всеукраїнські збори Руху. 2125 делегатів представляли 633 тис. членів організації, а разом із співчуваючими Рух налічував до 5 млн. чол. Рух досяг вершини своєї популярності та авторитету. Другі збори Руху чітко поставили основні вимоги організації: вихід України із СРСР, усунення КПРС від влади. Були визначені найближчі завдання: проведення виборів до рад усіх рівнів на багатопартійній основі та всенародних виборів Президента України, формування коаліційного уряду народної довіри. Збори обрали Центральний провід України: голову І. Драча, першого заступника і голову політради М. Гориня, членів М. Поровського, І. Зайця, Л. Скорик, С. Головатого та ін. Рух став у непримиренну опозицію до Компартії України. Наприкінці 1989 – 1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають політичні партії. Лютневий (1990 р.) Пленум ЦК КПРС був змушений погодитися на вимогу демократичних сил вилучити з Конституції СРСР статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у радянському суспільстві. Законодавчо це рішення було оформлено на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. У вересня 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила Постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. Комуністична партія втратила свою політичну монополію.  У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки виникла  Українська республіканська партія (УРП). На час свого виникнення УРП налічувала 2,3 тис. членів, а через рік – 8,9 тис. Лідером партії було обрано Л. Лук’яненка – відомого політв’язня і дисидента. Головною метою своєї діяльності республіканці проголосили утворення Української самостійної соборної держави. Для пропаганди своїх поглядів УРП активно використовувала депутатську трибуну: у Верховну Раду УРСР весною 1990 р. було обрано 11 республіканців. Партія в 1990 р. мала кілька газет та інших видань.  До програми УРП були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, економічної самостійності України, господарської самостійності підприємств, економічної свободи громадян, запровадження різних форм власності, пріоритету екології над економікою, приведення законів України у відповідність із міжнародними нормами права тощо. У березні 1990 р. на засіданні Великої ради Руху кілька його керівників – І. Драч, Д. Павличко та ін. – заявили про свій вихід з КПРС і про створення Демократичної партії України (ДемПУ). Перший з’їзд ДемПУ відбувся у Києві у грудні 1990 р. Головною  метою партії проголошувалися досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства. ДемПУ виступала за націоналізацію загальносоюзницької власності, створення ринкової економіки, соціальну захищеність людини. Головою Національної ради ДемПУ було обрано Ю. Бадзя. В Україні протягом 1990-1991 рр. виникло ще кілька партій. Це – “Державна самостійність України” (квітень 1990р.), “Українська християнсько-демократична партія” (квітень 1990 р., керівник В. Січко) та ін. Зазначені партії склали ядро Української міжпартійної асамблеї (УМА), утвореної у липні 1990 р. – блоку партій та організацій на платформі радикального націоналізму і непримиренного антикомунізму. У 1990 – 1991 рр. виникли також Соціал-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Нові партії були невеликими за чисельністю політичними об’єднаннями. У 1991 р. пройшли реєстрацію, тобто мали понад 3 тис. членів кожна, тільки УРП, ДемПУ, Партія зелених, Українська селянська демократична партія і Партія демократичного відродження України. Комуністична партія залишалася найчисельнішою. На початок 1990 р. Компартія України налічувала майже 3,3 млн. членів. Але втрата партією монополії на владу виявила її внутрішню слабкість, у ній почали швидко наростати кризові явища. З 1990 р. розпочався обвальний процес добровільного виходу з її лав. Так, якщо в 1988 р. Компартію України залишило 1,9 тис. чол., то в 1990 р. – 251 тис., а за шість місяців 1991 р. – 143 тис. Масового характеру набув вихід із Компартії в західних областях України. На 1 січня 1991 р. Львівська обласна партійна організація зменшилася на 27,6%, Івано-Франківська – на 18,7%, Тернопільська – на 10,35%. За 1990 р. було ліквідовано 39 міськкомів та райкомів Компартії України. Партійні організації розпадалися прямо на очах. Одночасно в середині Компартії поступово оформилася демократична платформа. Метою останньої було досягти демократизації КПРС (відмова від комунізму як утопічної мети, скасування принципу демократичного централізму і перетворення партії на організацію парламентського типу). Але більшість делегатів ХХVІІІ з’їзду Компартії України і ХХVІІІ з’їзду КПРС (літо 1990 р.) відхилили ідеї демократизації партії. Тому Друга загальносоюзна конференція демократичної  платформи у серпні 1990 р. закликала однодумців вийти з КПРС. У грудні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), утвореної на базі колишньої демократичної платформи Компартії України. Це була партія парламентського типу. Українське суспільство на початок 1990-х років не було структурованим і нові політичні партії не мали чіткої соціальної бази. Соціальний склад у цих політичних об’єднаннях був змішаним. Лише умовно політичний спектр в Україні в першій половині 1991 р. можна визначити так: національно-радикальні партії та організації, більшість з яких були об’єднані в Українській міжпартійній асамблеї; національно-демократичні – УРП, ДемПУ і близька до них Українська селянська демократична партія; партії центристського або лівоцентристського спрямування – Ліберальна партія, Народна партія, Партія зелених, обидві соціал-демократичні партії, ПДВУ. Усі нові партії в Україні об’єднувало одне – вони були в опозиції до тоталітарної системи, виступали проти гегемонії Комуністичної партії у радянському суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному і політичному житті країни. Компартія України залишалася на марксистсько-ленінських позиціях, не бажала поступатися принципами, стояла на крайньому лівому фланзі політичного спектра, швидко втрачала свій авторитет.

Вибори до рад у 1989 – 1990 рр.

На стрімку політизацію мас,  пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. Це були перші в СРСР вибори на альтернативній основі. Для демократичних сил вибори стали важливим засобом впливу на маси, оскільки у них уперше в радянській історії з’явилася можливість зустрічатися з виборцями в багатомандатних округах і легально пропагувати свої погляди. Вибори проводилися  відповідно до нового “Закону СРСР про вибори народних депутатів”. Закон залишав багато можливостей для партійно-радянських органів маніпулювати громадською думкою і формувати відповідний склад депутатського корпусу. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від України було висунуто 650 кандидатур. Але тільки 309 із них подолали сито окружних передвиборних зборів. У 35 округах було виставлено тільки по одному кандидату. Це були висуванці партійно-радянських органів. Крім того, для Компартії України   і підконтрольним їй громадським організаціям була виділена певна квота депутатських місць. Тобто владні структури намагалися зробити все, щоб не допустити обрання представників демократичних сил. Та вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. завдали відчутного удару авторитету КПРС. Народними депутатами СРСР стали В. Яворівський, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Черняк, Р. Братунь, А. Ярошинська та інші, які зайняли чіткі демократичні позиції. Справжнім каталізатором процесу революційних змін  у країні став перший з’їзд народних депутатів СРСР (25 травня – 9 червня 1989 р.), і хоча на ньому чисельно переважали представники партноменклатури (“агресивна більшість”, як назвав їх депутат Ю. Афанасьєв), ініціативу перехопили демократично налаштовані депутати. Робота з’їзду транслювалася в повному обсязі по радіо і телебаченню. Радянські громадяни вперше стали свідками відкритої політичної боротьби різних сил. Виступи А. Сахарова, Ю. Афанасьєва, Г. Попова, Б. Єльцина мали великий громадський резонанс і сприяли швидкій демократизації суспільства і поглибленню революційних змін у країні. Демократи отримали значну моральну перемогу, КПРС зазнала значних втрат. Антикомуністична революція в країні набирала сили. На багатотисячних мітингах, що влітку 1989 р. були проведені демократичними силами у Києві, Львові, Харкові та інших містах республіки, лунали заклики до народних депутатів СРСР від України домагатися на з’їзді законодавчого оформлення політичного і економічного суверенітету республіки, ліквідації диктату союзних міністерств, знищення цензури і забезпечення свободи слова, прав усім громадським організаціям і партіям користуватися державними засобами масової інформації. Восени 1989 – на початку 1990 рр.Головна увага демократичних сил республіки була прикута до виборів у Верховну Раду УРСР і місцеві органи влади. Під тиском громадськості Верховна Рада УРСР була змушена прийняти новий закон про вибори, у якому вже не було  положення про вибори від громадських організацій, враховані й інші пропозиції демократичних сил.  Демократичні сили України утворили передвиборчий Демократичний блок. 18 листопада 1989 р. Маніфест Демблоку підписали представники 43 громадських організацій республіки. У Маніфесті містилася вимога реального політичного і економічного суверенітету України, наголошувалося на необхідності прийняття нової конституції республіки. Передвиборна кампанія велась із надзвичайною напругою. На 450 місць до Верховної Ради УРСР претендувало близько 3 тис. кандидатів, тобто по шість-сім чоловік на одне місце. Партноменклатура робила все, щоб не допустити перемоги Демблоку. Виборча боротьба проходила фактично в умовах монополії Компартії України на державні засоби масової інформації, особливо в невеликих містах та сільських місцевостях, що не могло не позначитися на результатах виборів. Саме в таких округах, використовуючи адміністративний ресурс, і “виборола” Компартія України більшість своїх місць у виборах до Парламенту. Вибори відбулися 4 березня, а повторне голосування – з 10 по 18 березня 1990 р. Депутати обиралися до Верховної ради України, 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних у містах, 820 селищних, 8996 сільських рад народних депутатів. У голосуванні взяли участь 31376 тис. виборців, або  84,55% їхньої загальної кількості. Демблок домігся значного успіху: із 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР він отримав 111 місць. Демократи досягли успіху в західних областях, Києві і великих містах на сході і півдні України. Так, на Львівщині із 23 мандатів національно-демократичні сили вибороли 22, на Івано-Франківщині всі 11 місць, на Тернопільщині всі 10, у Києві 17 місць із 22. На Харківщині Демблок виборов 10 мандатів. Що стосується виборів до рад нижчого рівня, то тут результати виявилися такими самими, як і на виборах до Верховної Ради. У Галичині переконливу перемогу на виборах до місцевих рад здобули національно-демократичні сили. У цілому результати виборів засвідчили значне зростання впливу національно-демократичних сил у західних і посилення їх впливу в центральних областях і столиці. У східних і південних областях, у тих округах, де перемогли представники Демблоку, висувалися політики, що стояли на загальнодемократичних позиціях. Однак більшість депутатських місць, використовуючи свій вплив на місцях і підтримку компартійно-радянського апарату, завоювали прихильники консервативного курсу – директори підприємств, голови колгоспів, партійно-радянські функціонери. Та хоча в ході виборів 1990 р. демократи не взяли владу у свої руки, тепер не в ЦК і Політбюро, а у Верховній Раді вирішувалися основні питання життя республіки. Український народ вступив у заключний етап боротьби за незалежність, боротьби проти комуністичної тоталітарної системи, що повністю дискредитувала себе.

Політична боротьба у Верховній Раді

15 травня 1990 р. розпочала роботу перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання. З першого дня роботи у Парламенті розпочалося жорстке протиборство майже з кожного питання порядку  денного сесії між представниками різних політичних угрупувань. Так, уже в перші дні роботи сесії розгорнулася боротьба за посаду Голови Верховної Ради. На цей пост балотувалося 10 кандидатів: В. Івашко, Д. Павличко, І. Юхновський, Л. Лук’яненко, М. Горинь, В. Чорновіл, В. Яворівський, В. Гриньов, І. Салій, І. Драч. Комуністична більшість Парламенту підтримала кандидатуру Першого секретаря ЦК Компартії України В. Івашка, якого і було обрано Головою Верховної Ради. На пост першого заступника Голови Парламенту представники демократичних сил запропонували І. Юхновського, але депутати-комуністи  відхилили цю пропозицію. Першим заступником Голови Верховної Ради був обраний І. Плющ, який до цього працював головою Київського облвиконкому. Відверте небажання комуністичної більшості в Парламенті шукати компроміси з опонентами змусили демократичні сили у Верховній Раді 6 червня 1990 р. перейти до опозиції і оформитися як Народна Рада, головою якої обрали І. Юхновського. Незабаром організаційно оформилася і комуністична більшість у парламенті, лідером якої став О. Мороз, який до обрання народним депутатом був завідуючим аграрним відділом Київського обкому Компартії України. Офіцій-    но це об’єднання називалося “За радянську суверенну Україну”, а неофіційно – “Група 239”, оскільки налічувала 239 депутатів. Тоді ж оформилася депутатська група “Демократична платформа в Компартії України”, яка налічувала 41 депутата. Ця група співпрацювала з Народною Радою у Парламенті. 9 липня 1990 р. Івашко покинув посаду Голови Верховної Ради УРСР, оскільки був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. При цьому Івашко зневажив високу посаду Голови парламенту, таємно виїхав до Москви і тільки заочно подав заяву про свою відставку. Стався скандал. Навіть депутати-комуністи були обурені такою поведінкою Івашка. Престижу Компартії України було завдано ще одного дошкульного удару. Цією ситуацією скористалися демократичні сили в Парламенті, щоб прийняти Декларацію про державний суверенітет України.

Декларація про державний суверенітет України

16 липня 1990 р. за Декларацію про державний суверенітет України проголосувало 355 народних депутатів, проти тільки 4. Верховна Рада проголосила державний суверенітет “як верховенство, самостійність, повноту і неподільність у зовнішніх зносинах”. Документ складався з десяти статей, де проголошувалося право української нації на самовизначення, окреслювалися принципи народовладдя, державної влади, громадянства УРСР, проголошувалася економічна самостійність, наголошувалося на територіальній недоторканості республіки, встановлювався порядок забезпечення її зовнішньої та внутрішньої безпеки, проголошувалося, що УРСР є суб’єктом міжнародного права. Відносини УРСР з іншими радянськими республіками мали будуватися на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємодопомоги і невтручання у внутрішні справи. Проголошувалося, що Декларація є основою нової Конституції, законів України і визначатиме позицію республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України мали використовуватися при укладанні нового союзного договору. Останнє положення було введене в Декларацію під тиском комуністичної більшості парламенту. Ця ж більшість провалила пропозицію Народної Ради надати Декларації статусу конституційного акту. Стало зрозуміло, що попереду вирішальна битва за незалежність України.

Загострення політичної ситуації в країні наприкінці 1990-1991 рр.

З новою силою політична  боротьба у вищому законодавчому  органі  республіки розгорнулася після відставки Івашка і нових виборів Голови Верховної Ради. На цю посаду претендувало 27 кандидатур. Перед голосуванням 22 кандидатури зняли свої прізвища. У другому турі переміг Л. Кравчук – секретар ЦК Компартії України з ідеології, за якого віддали свої голоси 239 депутатів. Але, як засвідчили наступні події, політична позиція Л. Кравчука помітно відрізнялася від  консервативної  більшості  в Компартії України. Фактично Л. Кравчук взяв курс на незалежність України, хоч діяв дуже обережно, йдучи на компроміси з консерваторами. Початок осені 1990 р. в Україні ознаменувався новим загостренням політичної боротьби. Громадськість республіки не задовольняли дії уряду, який не здійснював ніяких заходів для захисту внутрішнього ринку.          Обурення національно-визвольних сил викликали і дії Парламентської більшості, що взяла курс на підписання нового союзного договору. Народна Рада перед початком другої сесії парламенту розповсюдила заяву, в якій зазначалося: “Консервативна частина Верховної Ради виношує плани зберегти імперію у вигляді нового Союзного договору. Народна Рада закликає громадян суверенної України прийти 1 жовтня до Парламенту і сказати союзному договору  “ні”. 1 жовтня 1990 р. у ряді регіонів республіки розпочався політичний страйк, у якому взяло участь до 1 млн. чол. Найбільше страйкуючих було у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві. Одночасно національно-демократичні сили організували у Києві маніфестацію, до якої приєдналися і страйкуючі з вимогами роздержавлення підприємств, надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону тощо.  2 жовтня в центрі Києва на площі Жовтневої революції (нині площа Незалежності) розпочали голодування представники студентських організацій. Цю гучну політичну акцію організували київська філія Української студентської спілки і Студентське братство зі Львова. Раду голодуючих студентів очолили О. Доній, М. Іванишин, О. Барков. У голодуванні брало участь 157 чол. із багатьох вузів України. Студенти вимагали від Верховної Ради України відставки Голови Ради Міністрів В. Масола, проведення нових виборів у Парламент на багатопартійній основі, прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ на території УРСР, відмовитись від підписання нового союзного договору, домогтись повернення в Україну солдат, які проходили службу поза її межами, забезпечити призовникам проходження військової служби лише на території УРСР. Компартійно-радянські структури влади не наважилися розігнати наметове містечко голодуючих. 10 жовтня до студентів приєдналася частина демократично налаштованих депутатів Верховної Ради. 11 – 12 жовтня у столиці почався студентський страйк. 13 жовтня колона страйкуючих студентів перекрила Хрещатик. 15 жовтня страйкував увесь студентсько-учнівський Київ – від вузів до учнів старших класів. 16 жовтня 100 тис. страйкуючих рушили центральними вулицями столиці до Верховної Ради. Ситуація у місті вкрай загострилася . У цих умовах 17 жовтня Парламент республіки під тиском голодуючих та маніфестантів постановив у 1991 р. провести в УРСР всенародне голосування-референдум із питань довіри Верховній Раді і за його результатами вирішити питання про проведення нових виборів до кінця року; забезпечити проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за їх добровільної згоди; розглянути висновки Міністерства юстиції і Державного арбітражу УРСР стосовно майна КПРС та ВЛКСМ і утворити тимчасову комісію Верховної Ради з цього питання; спрямувати всі зусилля на стабілізацію  політичної й економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної Української держави, прийняття нової Конституції республіки і, поки цього не досягнуто, укладання союзного договору вважати передчасним. В. Масол був змушений піти у відставку. Студентський страйк і голодування було припинене. Однак наприкінці жовтня 1990 р. розпочався контрнаступ реакційних сил. Верховною Радою СРСР було відхилено програму економічних реформ “500 днів” Г. Явлінського та С. Шаталіна. Не останню роль у тому, що цю програму відхилили, відіграло те, що ця програма передбачала істотне розширення економічної самостійності республік і ліквідацію багатьох союзних міністерств. У грудні 1990 р. пішли у відставку найближчі соратники М. Горбачова – Е. Шеварнадзе та В. Бакатін, а противник реформ – Н. Янаєв – був обраний Віце-президентом СРСР. На ІV з‘їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) було прийнято рішення про проведення всесоюзного референдуму про збереження СРСР. Задум організаторів цього заходу полягав у тому, що фактично зберегти унітарну за своєю суттю державу і покласти край рухові республік до незалежності. Саме питання було сформульовано так, щоб виборці проголосували за збереження СРСР. Проявом зростання впливу реакції стали криваві події в січні 1991 р. у Вільнюсі та Ризі, де були здійснені спроби компартійної верхівки  повалити законно обрані демократичні органи влади.

В Україні консерватори перейшли в наступ після чергової річниці Жовтневої революції, використавши інцидент із народним депутатом С. Хмарою, якого було звинувачено в нападі на полковника міліції. Зусиллями компартійної більшості Верховна Рада дала згоду на притягнення С. Хмари до кримінальної відповідальності. Його було заарештовано прямо у залі засідання Парламенту. Невдовзі заарештували і лідерів студентської акції голодування. 13 – 14 грудня 1990 р. відбувся другий етап ХХVІІІ з’їзду Компартії України. Було підтверджено курс на укладання нового Союзного договору, оформлення нового державного устрою країни як Союзу Суверенних Радянських Республік. Майже  всі ті,хто виступав на з’їзді, вимагали посилення жорстокого курсу стосовно до опозиції. Стало зрозуміло, що ці люди не бажали поступатися принципами і рішучий двобій з ними національно-демократичних сил неминучий. Консервативні сили за будь-яку ціну намагалися загальмувати демократичні перетворення в країні, не допустити кардинальних змін у суспільстві, зірвати суверенізацію радянських республік. 17 березня 1991 р. у країні було проведено референдум щодо збереження СРСР. Виборцям було запропоновано питання: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік,  якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?”. Таким чином, уже в самому запитанні була наперед запрограмована позитивна відповідь. Адже хто буде виступати проти держави, де обіцяють певною мірою гарантувати права і свободи, а всі республіки будуть рівноправні і суверенні? Та сумний досвід існування СРСР насторожував: програмні цілі, (проголошені у Союзному  договорі 1922 року), і реалії радянського життя були протилежними.     Тому, щоб унебезпечити перебування УРСР у складі майбутнього Союзу, Президія Верховної Ради УРСР, долаючи впертий опір противників незалежності, запропонувала виборцям відповісти на референдумі 17  березня ще на одне запитання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний  суверенітет України?”. Це запитання конкретизувало умови, на яких Україна могла б увійти в оновлений Союз. І головною такою умовою мало бути реальне  забезпечення незалежності республіки, як то випливало із Декларації про державний суверенітет. Позитивно на запитання всесоюзного бюлетеня відповіло 70,5% виборців. На запитання республіканського бюлетеня схвально відповіло 80,2% виборців, тобто більшість. Певно, питома вага позитивних відповідей на республіканський бюлетень була б вищою, якби праворадикальні національні партії і рухи не бойкотували референдум. У Галичині (Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області),  де національно-демократичні сили мали більшість в обласних радах, було винесено на референдум і третє запитання: “ Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?”. Позитивно на це запитання відповіло ще більше виборців – 88%. Результати референдуму, як би їх не підтасовували різні політичні сили, засвідчили, що народ України прагнув до життя в суверенній республіці і не захотів повернення до старої унітарної форми державного правління.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s