“один із пунктів — про перевибори — «забалакали»: парламент вирішив провести референдум із питань довіри до себе і так врятувався від розпуску.”

Володимир СЕМКІВ
Великий жовтень по–українськи

У центрі Києва за ситуацією стежили значні сили міліції, але табір постав безперешкодно. Політики, навіть з опозиційного, демократичного, табору, не уявляли, що студентський протест невдовзі обернеться на лавину й охопить всі вищі навчальні заклади міста. Докотиться до заводів, змете уряд і примусить керівництво Верховної Ради йти на переговори задля рішень про реальну незалежність республіки.

«А тут же камінь…»

Один із лідерів виступу Олесь Доній розповів «УМ», що перед початком завбачливо замовляв на заводі спеціальні залізні гаки, які можна було б устромити поміж гранітні плити, аби закріпити намети. «Акція була продумана до дрібниць», — каже нинішній народний депутат Доній. Хоча багато хто із сучасників того виступу стверджує, що насправді в протесті було багато спонтанності, а важливі рішення іноді приймали на ходу. Попри все, і дії студентів, і життя в наметовому таборі вражали організованістю.

Вимоги були дуже зрілими. Київські студенти — Українська студентська спілка — наполягали: достроково припинити повноваження Верховної Ради УРСР, обраної того року навесні, й призначити нові вибори на багатопартійній основі; націоналізувати майно Компартії та комсомолу; не допустити підписання нового Союзного договору, який тоді напрацьовувався в Москві. «Наші друзі зі «Студентського братства» Львова мали ще дві вимоги: щоб українські хлопці служили в армії лише на території України й відставку голови Ради міністрів Віталія Масола, — розповідає Доній в інтерв’ю «УМ». — Ми вирішили об’єднати вимоги, щоб не виникало жодних суперечок».

Співголовами акції стали Олесь Доній, студент п’ятого курсу істфаку Київського держуніверситету, і студент–заочник Львівського політеху Маркіян Іващишин — голова «СБ» Львова. Вони були ватажками двох найбільших студентських груп. Третім співголовою став Олег Барков — керівник УСС Дніпродзержинська. «Барков репрезентував Схід. Там була нечисельна організація. Але було дуже важливо, що в нас представлені всі регіони України», — розповідає Доній.

Олександр Гудима тоді був народним депутатом УРСР і входив до опозиційної рухівської фракції «Народна рада». Він був частим гостем на майдані. «Я вийшов із Верховної Ради раніше і пішов на площу. Побачив там групу молодих людей із клунками, наметами, зі всім причандаллям. І серед них стояв на дві голови вищий чоловік. Як виявилось, то був керівник групи студентів зі Львова Іващишин. Я підійшов до нього, представився. І цей Маркіян розводить руками й каже: «А тут же камінь…» Вбити гаки поміж гранітних плит — це справді було проблемою», — згадує Гудима.
«Міліція не встигла оговтатись»

Зараз можна довго міркувати над тим, чому правоохоронні органи дозволили напнути в центрі Києва намети. Наприклад, навіть у часи незалежності під час акції «Україна без Кучми» діло вирішувалося просто: приїхали спецавтомобілі — запакували і намети, і їхніх мешканців. На табір опозиції у 2000–му нападали якщо не правоохоронці, то молодики, які маскувалися під анархістів… Навряд чи влада в 1990 році була слабшою, ніж у 2000–му. З іншого боку, Союз уже тріщав, у Верховній Раді тон задавали рухівці, хай і становили меншість; була ухвалена Декларація про економічний суверенітет УРСР. Балтійські республіки на той час уже почали «парад суверенітетів».

Маркіян Іващишин (нині — депутат Львівської міськради, обраний від «Пори», директор мистецького об’єднання «Дзиґа») зізнався в коментарі «УМ», що студенти побоювалися розгону. «Нам було важливо розбити намети, виставити охоронний кордон і зібрати трохи людей навколо наметового містечка. Як тільки ми поставили намети — стало досить важко розганяти акцію «з коліс»: прийшло багато людей, була преса, іноземні журналісти. Ми розраховували: якщо нас затримають — це мало б викликати реакцію батьків. Бити дітей недобре», — пригадує Іващишин.

Олесь Доній каже, що влада та міліція просто забарилися з реакцією на студентів. «Намети напнули буквально за дві хвилини. Міліція не встигла оговтатись. Влада хиталася. Це відчувалося і в діях міліції. Вони не наважувалися на активні силові дії. На той момент вони не знали про резерви студентського руху і не могли прогнозувати наслідки акції», — розповів Доній.

У таборі зітхнули з полегшенням опівночі. Київська міська рада, очолювана демократом Олександром Мусієнком, дала дозвіл на проведення масових акцій у центрі Києва.
Протест — не цукор

На другий день у таборі стояло вже 49 наметів. Голодувало 137 осіб. Акція набирала обертів.

До голодування ставилися серйозно. Студенти, які хотіли приєднатися до рішучого протесту, проходили процедуру очищення організму. За станом здоров’я пильно стежили медики.

Доній пригадує, що приймати студентів зголосилася одна лікарня — Жовтнева. «Тих, хто голодував, щоденно возили в лікарню. Там проводили забір крові на рівень цукру. До того ж це була перевірка, щоб засвідчити, що ніхто не вживав, приміром, підсолоджений чай. Якби таке трапилось — рівень цукру в крові відразу стрибнув би вгору. Тому це було і стеження за здоров’ям, і боротьба з комуністичною контрпропагандою», — каже Олесь.

Довкола табору невідомі постійно намагалися чинити провокації. Підкидали їжу, пропонували дорогий коньяк, котили яблука… Але акція набувала розголосу й виявилася настільки дієвою, що невдовзі до голодування приєдналися опозиційні народні депутати. «Ми хотіли висловити солідарність зі студентами, — розповідає «УМ» Олександр Гудима. — У голові постійно крутилося питання: а чому діти, чому не старші? З нашого боку це було єднання поколінь».
Категорична незалежність

Стосунки студентів і дорослих політиків — узагалі окрема тема. «Студентська революція» проходила на тлі загальнодержавних протестів, які були заплановані до початку відкриття сесії Верховної Ради. Першого жовтня в центрі Києва зібралося близько ста тисяч осіб. Незважаючи на масовість зібрання, голова президії ВР Леонід Кравчук заявив із трибуни: «Народ уже стомився від нескінченних мітингів, закликів до громадянської непокори, постійної загрози масового вибуху неконтрольованих пристрастей». Мітинг опозиції не був результативним. План із загальним страйком зірвався. Але на площі з’явилися студенти. Вони мали більш рішучі наміри.

«Улітку ми обговорювали план осінніх акцій. І ще тоді студенти пропонували: якщо влада не дослухається до вимог — треба починати голодування. Але до цих слів ніхто не поставився серйозно, — пригадує екс–нардеп Гудима, нині — громадський активіст. — Депутати — це специфічна категорія. Вони вірять у свою всесильність. А тут виявилося, що поза депутатським корпусом є сили, які можуть самоорганізуватися і запропонувати успішний варіант».

Іващишин підтверджує: молоде покоління не вірило, що старші можуть щось змінити. «Ми контактували з «Народною радою», консультувалися, але залишали за собою право бути незалежними. Наприклад, Ігор Рафаїлович Юхновський був нам як батько. Давав поради, вводив у кулуари переговорів, радив, де можна йти на компроміси, а де не треба, але ніколи не тиснув. Ми підтримували контакти з молодою генерацією політиків: Тарасом Стецьківим, Ігорем Коліушком — із нашими однолітками… А загалом ми були категорично незалежні», — каже Іващишин.

За словами Донія, коли в таборі з’являвся якийсь політик і хотів допомогти, йому пропонували намет і спальник. «Ми казали, що вони можуть долучитися до акції. Але до керівництва їх не пускали», — пригадує Доній. І низка політиків таки приєдналися й наклали на голови білі пов’язки — ознаку голодуючого.

Упертих студентів почали сприймати як потужну силу. На четвертий день «революції на граніті» в табір прийшов Леонід Кравчук. Донію та Іващишину запам’яталось, що голова президії ВР хоча й говорив багато, але в його словах не було жодної конкретики.
Їхні університети

Злам настав 15 жовтня. У цей день студенти провели найбільш радикальну акцію — спробували увірватися в парламент. «Це була єдина акція, яка технологічно нам не вдалася, — згадує Олесь Доній. — Причиною була надмірна законспірованість. Аби не було витоку інформації, я до останнього тримав наміри в собі. Довіряв лише двом людям. Іншим розповів про акцію за півгодини, за п’ятнадцять хвилин до початку».

Інформація про штурм не встигла поширитися колоною, що йшла по вулиці Кірова (тепер — Грушевського). «Ми прорвали кордон міліції, але майже ніхто не побіг до Верховної Ради. Посідали біля стін парламенту. Невдовзі напнули біля Верховної Ради намети», — каже Доній.

Нардеп Гудима теж був у колоні студентів. «Ми підійшли до шеренги міліціонерів, які, взявшись за руки, стояли біля Ради. Я кажу одному: «Опусти руки!» Він опустив руки — ми його швидко витягли, розтиснули кільце — і в ослаблений коридор прорвалася штурмова група», — пригадує екс–депутат.

Аби вгамувати натовп, студентам запропонували виступити з трибуни. Доній обурився: за два тижні народні депутати вже мали назубок знати вимоги голодуючих. Біля парламенту залишився наметовий табір, а колона пішла в бік майдану.

«Поки у Верховній Раді осмислювали, що сталося, я повів колону до університету ім. Шевченка. Знову ж таки, про наші наміри ніхто не знав. Коли до університету залишався кілометр, я пустив уперед близько двадцяти активістів, які мали зайняти вхід. Ми завели всередину десять тисяч студентів — і так захопили КДУ», — пригадує Доній.

Після оголошення «окупаційного страйку» в центральному ВНЗ Києва на підтримку студентів стали інші інститути, технікуми, навіть старші класи шкіл. «Почалося, як у доміно. На страйки вийшли всі вузи. А коли до нас почали приєднуватись робітники, коли з’явилася загроза, що «дорослі дядьки» почнуть виходити на вулицю, тоді влада вирішила йти на компроміс», — каже Іващишин. Справді, студенти почали доходити й до заводів, закликаючи старше покоління підтримати акцію. Організатори «революції на граніті» хваляться: це був єдиний раз, коли політична акція заходила в Києві аж на Лівий берег.

Увечері 15 жовтня студентам дали годину прямого ефіру на УТ–1. Виступило п’ять юнаків (одним із них був нинішній нардеп В’ячеслав Кириленко) — кожен розповідав про одну зі студентських вимог. «Пустити нас в ефір було помилкою влади. Тоді було три телеканали: один український і два з Москви. Показати нас на телебаченні означало показати нас усій країні. Люди побачили, що акцію очолюють абсолютно нормальні хлопці, висувають дуже важливі вимоги. І вже наступного дня ми зрозуміли: влада поступається», — пригадав Доній.
Перемога і втрачений шанс

«Студентська революція» завершилася 17 жовтня. Голова Ради Міністрів УРСР Віталій Масол пішов у відставку. Верховна Рада ухвалила постанову, в якій погодилася виконати вимоги студентів. Але один із пунктів — про перевибори — «забалакали»: парламент вирішив провести референдум із питань довіри до себе і так врятувався від розпуску. Референдум не провели.

Маркіян Іващишин каже: якби парламент пішов на перевибори, історія України могла потекти в іншому руслі. «Думаю, що тоді ми і в Незалежність увійшли б в іншому форматі. Відбулася б зміна політичних еліт. Цього не сталося через домовляння на рівні «Народної ради» та комуністичної більшості. Якби не ці компроміси, ми могли б «дотиснути» Раду… Те саме трапилося й під час Помаранчевої революції: було забагато компромісів, забагато страху перед реформами», — міркує Іващишин. І після 2004 року парламент теж не переобрали.

Доній пригадує, що в один із перших днів «революції на граніті» в табір прийшло двоє депутатів із «Народної ради», які просили студентів виключити із вимог перевибори парламенту. Навіть опозиціонери трималися за крісла.

«Студентська революція» — це не лише перемога, а й втрачений шанс, — каже Олесь Доній. — Перевибори влади були основною вимогою, яку розуміли студентські ватажки і яку не розуміла влада, навіть наші товариші з «Народної ради». Після демократичних виборів Україна могла піти шляхом Прибалтики, Польщі, Чехії. Це був унікальний шанс: з одного боку, ми мали піднесення населення, а з іншого — захиталася комуністична влада. Ми зробили те, що могли. Але не знайшли порозуміння в старших».

Хай там як, а перший намет, встановлений на майдані 2 жовтня 1990 року, став символом ненасильницького обличчя української демократії на довгі роки. Намети ставили і в 2000–му на «Україні без Кучми», і в 2002–му на акції «Повстань, Україно!», і в 2004–му на Помаранчевій революції, і на багатьох менших виступах. А студенти були першими.

РЕПРЕСІЯМ — НІ!
«Не виключили жодного»

Перед участю в «революції на граніті» студенти гартувалися на інших акціях. Багато активістів відбули за свою громадянську позицію по 5–15 діб у КПЗ. «Ми боролися за Незалежність. Когось за це виганяли з університетів. Мене виганяли за спробу влаштувати у 1988 році диспут про білі плями в історії України, зокрема про те, чи був Голодомор. «Брали» за спробу вивісити синьо–жовтий прапор, за спробу організації мітингів», — розповідає Олесь Доній.

Водночас під час самої революції із ВНЗ не виключили жодного студента: «На нас тиснули лише до початку акції. Коли почалися ті події, всі побачили, наскільки це масово, і не лише в студентському, а й у викладацькому корпусі сталися великі зміни. Вже й викладачі стали на нашу підтримку».

ФІНАНСУВАННЯ
«Продали факс — купили квитки»

Маркіян Іващишин розповідає, що проведення «студентської революції» не вимагало значних вкладень: «Особливих видатків не було. Всі гасла малювали вручну, самотужки: фарба, тканина». Погода в ті дні була тепла.

«Студентське братство» Львова заручилося певним коштом завдяки діаспорі. «Нам подарували факс — це була «диковинка» на той час. Ми його продали. Основна частина грошей пішла на залізничні квитки. Питання добових і компенсацій ніколи не стояло», — каже Марек. За словами львів’янина, студентам також допомагали батьки. Також у таборі встановили скриньку, в яку збирали пожертви. А звичним одягом була куфайка.

Advertisements

One thought on ““один із пунктів — про перевибори — «забалакали»: парламент вирішив провести референдум із питань довіри до себе і так врятувався від розпуску.”

  1. Цікаво, що практично усі забувають про участь такої організації, як Варта Руха, яка на той час вже була цілком самостійною організацією.
    Так, хтось голодував у наметах. А хтось стояв в охороні, готуючись померти за Україну. (Фактично, ми були переконані, що на нас підуть війська, тому і надія була лишень на нашу організованість і на наших командирів, фахових військових Ярослава Андрушківа та Юрка Криворучко).
    Чому це замовчується? Тому що “офіційні керівники Революції на асфальті” вже тричі зрадили ті ідеали, за котрі ми тоді боролися.
    А “Варта Руха” … вона створила дві організації: “Козацьке Братство” та СНПУ, яка потім була перейменована у ВО СВОБОДА.

    (до модератора: видаливши цей коментар то подумай собі як ти потім будеш дивитися в очі мені та іншим українцям. Я за свої слова відповідаю. А ти?…)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s