“З найкозирніших акцій пригадуються перепалки з “робітниками” у штатському коло “Арсеналу”, штурм червоного корпусу Київського універу і взяття Верховної Ради.”

23 роки тому розпочалася Революція на граніті…

Ми зібралися у передостанній плацкарті. У вагонній тиші неспокійний перестук коліс довбав тривожними думками. Я заплющив очі і відчув, як у скронях напружено пульсувала кров. Від того темрява ставала прохолодною і незатишною. Щоби забутися, я пішов до хлопців на середину вагону, куди зійшлися наші і під гітару співали стрілецьких пісень. Втомившись, переходили на анекдоти, і тоді переповнений гуркотом морок розривало реготом. Періодично простір наповнювався нашим дружнім «Будьмо! Будьмо! Будьмо! — Гей! Гей! Гей! І шануймося, бо ми того варті». 
Серед ночі до нашого вагону підсіла п’яна компанія рослих хлопців з однаковими короткими зачісками. Вигукуками «хай Гітлер» побудили весь вагон, закликали бити жидів і москалів, доказували, що вони їдуть до Києва на студентську акцію. Їх завчена українська з жаб’ячим квАаканням стала тоніком для нашого оптимізму, ми попросили кондуктора викликати міліцію і «соратники» зникли…
Привокзальну площу ранкового Києва, немов інопланетні арахноїди, обсіли автівки з омоновцями. Маркіян Іващишин, для своїх — Марек, проінструктував, як «шифруватися», а сам у шароварах і з десятком древок під пахвою попер прямо попри омоновців.
Ми розділилися по троє-четверо чоловік, а, щоби омонівці нічого не запідозрили, проходячи повз них, репетували російською мовою і страшенно матюкалися. Валера увійшов у такий раж, що біля омоновців схопив мене за комір плаща і аж хрипів: «я нє жмот – будут деньги, сразу же віставлю». До нас підскочив нервовий сержант і гаркнув:
— Убірайтесь, здесь куча бандеровцев, і сейчас начньоца пєрєстрєлка.
На Майдані кілька міліціянтів-полковників мали з Маркіяном довгу бесіду, потім він подав умовний знак, і ми почали швидко розкладати перші намети.
Мав би писати, який я був хоробрий і нікого не боявся. Приблизно такі слова я почув через багато років у Станіславові, від людини, яка пробула на тій акції два або три далеко не перших дні, і, згодом, на місцевих телебаченнях вихвалялася, що брала участь у голодуванні. Насправді я тоді боявся. Боялися всі. Не те, щоби перелякано тремтіли, але кожен напереживався досить. Не через фізичну розправу — власних печінок і кісток у такому віці ще ніхто не шкодує, а з універу могли поперти. І найбільше, що мені муляло, я не уявляв, як розповів би про таке батькам, якби довелося
Тільки розгорнули перші намети, з гори, від пам’ятника Леніну, з підземних переходів до метро і провулків почали виходити міліціянти. Їх ставало все більше, ніби десь відкрили шлюз, аби довкілля захлинулося від людей у формі.
Вночі у наметах ми страшенно померзли і втікали досипати на вулицю, загорнувшись у щільний брезент. Ми так тулилися один до одного, що з нас можна було писати полотно на тему пацифізму і братерства або, принаймні, як відпочиває дружна багатодітна родина у польових умовах міста. Коли зігрілися, то лінувалися вискакувати з-під брезенту і бігти у підземний прохід до вбиральні. Але спокій бавив темряву над нами не довго, бо чотарі з боку пам’ятника Леніну зауважили підозрілий рух великої кількості міліціянтів.
Через нервову напругу навіть забулася, що хотілося бігти до вбиральні. Міліціянти зійшли сходами і зупинилися напроти наших наметів. Кілька найважчих хвилин — коли ми чекали штурму і вже приготувалися відчути на собі удари кийків, які тоді саркастично називали демократизаторами.
А виявилося, що вони куняли в автобусах коло готелю, це не сподобалося їх начальству і хтось пустив «бульку», що ми збираємося серед ночі демонтувати пам’ятник Ленінові.
З міліціянтами ми подружилися — хлопаки з Вінницької та Житомирської школи міліції. Їх привезли до Києва без копійки і вони дякували за цигарки, а чай ми підносили їм у термосах, бо їм забороняли наближатися до наших наметів. Невдовзі до теплого чаю потягнулися міліціянти з підземного переходу, які на випадок штурму мали бути для нас роялем в кущах.
Перші дні минули у напрузі через безкінечних провокаторів. Але наметове містечко так швидко розросталося, що ми вже не боялися ні силовиків, ні нечистої сили. Нас перефотографували найвідоміші газети у світі, найвідоміші світові канали брали інтерв’ю.
Голодувальники лежали у перших рядах на розкладачках з пов’язками на головах «Я голодую». Комуняки кричали, що голодування — містифікація, тому де-кого забирали на перевірку до шпиталів. Приходило багато знаменитостей і простих киян. Пам’ятаю зустрічі з взглядівцями, з Політковським ми присіли під каштаном і розмовляли може і зо дві години.
Найбільше забавляли провокатори. Якось з чорної Волги вийшов хлопчур, підійшов, де стояла наша чота, і почав вигукувати, що він простий студент, його батьки — робітники, а ми відробляємо буржуйські гроші. Таких декламаторів не бракувало, вони намагалися репетувати українською мовою і в них виходило якесь позаутробне «Ґєть!».
Місцеві дівки закидали нас компліментами, запрошували до себе. Казали, що захоплюються нашою ідейністю, бо їх хлопців вже тоді поклинило на грошах і сексі. В останні дні акція підняла на ноги не тільки київське студентство, але старшокласників і молодь. Поприїжджало багато з регіонів. Після матчу біля нас зупинився автобус з київським «Динамо».
Якось приїхав генерал Недригайло — високий, породистий степовик з вольовими рисами обличчя і з вимовою у якій бриніло залізо. Поблукавши між ранковими наметами, зупинився біля крісла з агітаційною літературою. Довго, ніби не вірив сам-собі, придивлявся до брошури з портретом Степана Бандери, обережно глипнув вправо, потім вліво і швидким рухом запхав одну брошуру собі під кітель. Ми спілкувалися і можна сказати, що він не був схожий на карикатурного радянського генерала. За рівним ерудованості міг легко дати фори всіляким чиновникам і чиновничкам, косяки яких нудьгувало навколо нас, бо всі їх бесіди зводилися до завчених фраз про бєзчінства бандеровцев.
Думаю, що найважче було тим, хто голодував, бо вони лежали у першому ряді на розкладачках, а може за яких чотири дні, коли минула пересторага і недовіра, кияни кинулися носити нам їду. Чаї, бульйони, компоти і пиріжки, пиріжки, пиріжки. З усіма можливими начинками… А нам більше був потрібен теплий одяг і взуття.
З найкозирніших акцій пригадуються перепалки з “робітниками” у штатському коло “Арсеналу”, штурм червоного корпусу Київського універу і взяття Верховної Ради. Але про то будуть окремі історії.

Foto: 23 роки тому розпочалася Революція на граніті...

Ми зібралися у передостанній плацкарті. У вагонній тиші неспокійний перестук коліс довбав тривожними думками. Я заплющив очі і відчув, як у скронях напружено пульсувала кров. Від того темрява ставала прохолодною і незатишною. Щоби забутися, я пішов до хлопців на середину вагону, куди зійшлися наші і під гітару співали стрілецьких пісень. Втомившись, переходили на анекдоти, і тоді переповнений гуркотом морок розривало реготом. Періодично простір наповнювався нашим дружнім «Будьмо! Будьмо! Будьмо! — Гей! Гей! Гей! І шануймося, бо ми того варті». 
Серед ночі до нашого вагону підсіла п’яна компанія рослих хлопців з однаковими короткими зачісками. Вигукуками «хай Гітлер» побудили весь вагон, закликали бити жидів і москалів, доказували, що вони їдуть до Києва на студентську акцію. Їх завчена українська з жаб’ячим квАаканням стала тоніком для нашого оптимізму, ми попросили кондуктора викликати міліцію і «соратники» зникли... 
Привокзальну площу ранкового Києва, немов інопланетні арахноїди, обсіли автівки з омоновцями. Маркіян Іващишин, для своїх — Марек, проінструктував, як «шифруватися», а сам у шароварах і з десятком древок під пахвою попер прямо попри омоновців. 
Ми розділилися по троє-четверо чоловік, а, щоби омонівці нічого не запідозрили, проходячи повз них, репетували російською мовою і страшенно матюкалися. Валера увійшов у такий раж, що біля омоновців схопив мене за комір плаща і аж хрипів: «я нє жмот – будут деньги, сразу же віставлю». До нас підскочив нервовий сержант і гаркнув:
— Убірайтесь, здесь куча бандеровцев, і сейчас начньоца пєрєстрєлка. 
На Майдані кілька міліціянтів-полковників мали з Маркіяном довгу бесіду, потім він подав умовний знак, і ми почали швидко розкладати перші намети. 
Мав би писати, який я був хоробрий і нікого не боявся. Приблизно такі слова я почув через багато років у Станіславові, від людини, яка пробула на тій акції два або три далеко не перших дні, і, згодом, на місцевих телебаченнях вихвалялася, що брала участь у голодуванні. Насправді я тоді боявся. Боялися всі. Не те, щоби перелякано тремтіли, але кожен напереживався досить. Не через фізичну розправу — власних печінок і кісток у такому віці ще ніхто не шкодує, а з універу могли поперти. І найбільше, що мені муляло, я не уявляв, як розповів би про таке батькам, якби довелося
Тільки розгорнули перші намети, з гори, від пам’ятника Леніну, з підземних переходів до метро і провулків почали виходити міліціянти. Їх ставало все більше, ніби десь відкрили шлюз, аби довкілля захлинулося від людей у формі.  
Вночі у наметах ми страшенно померзли і втікали досипати на вулицю, загорнувшись у щільний брезент. Ми так тулилися один до одного, що з нас можна було писати полотно на тему пацифізму і братерства або, принаймні, як відпочиває дружна багатодітна родина у польових умовах міста. Коли зігрілися, то лінувалися вискакувати з-під брезенту і бігти у підземний прохід до вбиральні. Але спокій бавив темряву над нами не довго, бо чотарі з боку пам’ятника Леніну зауважили підозрілий рух великої кількості міліціянтів. 
Через нервову напругу навіть забулася, що хотілося бігти до вбиральні. Міліціянти зійшли сходами і зупинилися напроти наших наметів. Кілька найважчих хвилин — коли ми чекали штурму і вже приготувалися відчути на собі удари кийків, які тоді саркастично називали демократизаторами. 
А виявилося, що вони куняли в автобусах коло готелю, це не сподобалося їх начальству і хтось пустив «бульку», що ми збираємося серед ночі демонтувати пам’ятник Ленінові. 
З міліціянтами ми подружилися — хлопаки з Вінницької та Житомирської школи міліції. Їх привезли до Києва без копійки і вони дякували за цигарки, а чай ми підносили їм у термосах, бо їм забороняли наближатися до наших наметів. Невдовзі до теплого чаю потягнулися міліціянти з підземного переходу, які на випадок штурму мали бути для нас роялем в кущах. 
Перші дні минули у напрузі через безкінечних провокаторів. Але наметове містечко так швидко розросталося, що ми вже не боялися ні силовиків, ні нечистої сили. Нас перефотографували найвідоміші газети у світі, найвідоміші світові канали брали інтерв'ю. 
Голодувальники лежали у перших рядах на розкладачках з пов'язками на головах «Я голодую». Комуняки кричали, що голодування — містифікація, тому де-кого забирали на перевірку до шпиталів. Приходило багато знаменитостей і простих киян. Пам'ятаю зустрічі з взглядівцями, з Політковським ми присіли під каштаном і розмовляли може і зо дві години. 
Найбільше забавляли провокатори. Якось з чорної Волги вийшов хлопчур, підійшов, де стояла наша чота, і почав вигукувати, що він простий студент, його батьки — робітники, а ми відробляємо буржуйські гроші. Таких декламаторів не бракувало, вони намагалися репетувати українською мовою і в них виходило якесь позаутробне «Ґєть!». 
Місцеві дівки закидали нас компліментами, запрошували до себе. Казали, що захоплюються нашою ідейністю, бо їх хлопців вже тоді поклинило на грошах і сексі. В останні дні акція підняла на ноги не тільки київське студентство, але старшокласників і молодь. Поприїжджало багато з регіонів. Після матчу біля нас зупинився автобус з київським «Динамо».
Якось приїхав генерал Недригайло — високий, породистий степовик з вольовими рисами обличчя і з вимовою у якій бриніло залізо. Поблукавши між ранковими наметами, зупинився біля крісла з агітаційною літературою. Довго, ніби не вірив сам-собі, придивлявся до брошури з портретом Степана Бандери, обережно глипнув вправо, потім вліво і швидким рухом запхав одну брошуру собі під кітель. Ми спілкувалися і можна сказати, що він не був схожий на карикатурного радянського генерала. За рівним ерудованості міг легко дати фори всіляким чиновникам і чиновничкам, косяки яких нудьгувало навколо нас, бо всі їх бесіди зводилися до завчених фраз про бєзчінства бандеровцев.
Думаю, що найважче було тим, хто голодував, бо вони лежали у першому ряді на розкладачках, а може за яких чотири дні, коли минула пересторага і недовіра, кияни кинулися носити нам їду. Чаї, бульйони, компоти і пиріжки, пиріжки, пиріжки. З усіма можливими начинками... А нам більше був потрібен теплий одяг і взуття.
З найкозирніших акцій пригадуються перепалки з "робітниками" у штатському коло "Арсеналу", штурм червоного корпусу Київського універу і взяття Верховної Ради. Але про то будуть окремі історії.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s