“Я зі своїми друзями-кіровоградцями був серед тих, хто захопив університет імені Шевченка”

27 вересень 2015 – 15:33
Велика жовтнева студентська революція. Згадує учасник

Виявляється, жовто-блакитний прапор, який 25 років тому під час так званої Студентської революції на граніті замайорів над столичним університетом імені Шевченка, підняли кіровоградці. Зустрівшись недавно з одним із них, Юрієм Рогалом, кореспондент нашої газети попросив згадати його про ті події.

До Києва – через Івано-Франківщину

– Навесні 1990 року я демобілізувався з армії, – так почав розповідь Юрій. – Заробляв на життя “човникуванням” – привозив з Польщі всяку всячину і продавав її в Кіровограді. Водночас проявляв інтерес до демократичних процесів, які набирали тут обертів, вступив до Української республіканської партії, місцеву організацію якої очолював Семена Сорока. Я був одним із її активістів, які біля “Комсомольця”, так називався тоді кінотеатр “Зоряний”, збирали кошти на пам’ятник Бандері. На початку жовтня, коли було зібрано близько семисот рублів, мене і ще кількох місцевих партійців відправили на Івано-Франківщину, в село Старий Угринів, де народився Бандера і де йому мали поставити пам’ятник. Прибувши туди, ми з’ясували, що спізнилися – пам’ятник уже було і встановлено, і відкрито. Ми хотіли віддати привезені пожертви тамтешнім однопартійцям, але ті відмовилися від них і сказали, що ці гроші потрібніші учасникам акцій громадянської непокори, які незадовго до того почалися в Києві. Ми й вирушили до Києва. Прибувши на площу Жовтневої революції, як називався тоді майдан Незалежності, ми були вражені. Вражені величезною кількістю незгодних з владою людей, переважно молодих, які зібралися в одному місці. Наметів там було близько п’ятдесяти. У них перебували голодуючі студенти. В одному із наметів розташовувалася комендатура наметового містечка, якій ми й віддали привезені пожертви. Ми підтримали вимоги, які висували протестуючі – проведення позачергових виборів до Верховної Ради (тодішня її більшість, так звана група “239”, була прокомуністичною), націоналізація компартійного та комсомольського майна, недопущення укладення нового союзного договору, відставка голови уряду Масола та прийняття рішення про військову службу наших громадян винятково в межах своєї республіки. Та влада не поспішала виконувати ці вимоги, тому голова Української студентської спілки Олесь Доній разом з іншими лідерами протестувальників закликав молодь до ширших акцій непокори. Відгукнувшись на їхні заклики, застрайкували студенти усіх київських вузів та ПТУ. Мітингувальники оточили будинок парламенту, захопили університет імені Шевченка, перекрили рух транспорту у центральній частині міста. Згодом подібні акції пройшли у багатьох обласних центрах України.

“Нас лишилося тридцять сім”

– Я зі своїми друзями-кіровоградцями був серед тих, хто захопив університет імені Шевченка, – продовжив згадувати Юрій Рогало. – Як це відбувалося? Прийшовши до Червоного корпусу, ми попросили викладачів та студентів звільнити приміщення. Ті так і вчинили, і ми зайшли всередину. Тоді нас було кілька тисяч, та на ніч в університеті залишилося близько сотні, а згодом наша кількість зменшилася ще, до тридцяти семи. Керував нами Петро Шеревера, довірена особа Донія. Насамперед ми зняли табличку з дверей кабінету парткому і почепили її на ялинку при вході в університет, ще й столик поставили поряд для сміху (департизація навчальних закладів, нагадаю, була однією з вимог студентства). Також підняли над університетом жовто-блакитний прапор. Я особисто брав участь у цьому, та й стяг було привезено з Кіровограда. Усвідомлюючи можливість штурму зовні, ми вжили відповідних заходів безпеки, зокрема було розставлено постових. При цьому мені знадобилися знання караульної служби, набуті в армії. Наступного дня ми захопили ще й Жовтий корпус. Та штурмувати нас не осмілилися. Міліціонери, які стояли на площі, близько до університету не підходили. Щоправда, на другий день нашого там перебування викладачі, які ще не знали про це, зранку спробували зайти всередину, та ми не пустили їх, полягавши на східці при вході. Ми впускали тільки тих співробітників, в обов’язки яких входило годувати тварин чи підтримувати якісь хімічні реакції в лабораторіях. Чим ми харчувалися? В університетській їдальні були запаси продовольства. Зв’язок з протестувальниками, які перебували на площі Жовтневої революції, був постійний – через кур’єрів. Тим часом протестуючих студентів підтримали працівники багатьох столичних підприємств, вони виходили на вуличні маніфестації. Нарешті Верховна Рада задовольнила вимоги студентства, ухваливши відповідну постанову. Це сталося 17 жовтня. Перемога студентству далася нелегко, але й без крові – влада не наважилася розганяти демонстрантів, штурмувати приміщення того ж університету, надто вже широкою підтримкою користувалося протестуюче студентство в народі. Стримувало владу й те, що у наметовому містечку, в захопленому університеті часто з’являлися парламентарії з Народної ради та закордонні журналісти.

Отже, дізнавшись про задоволення Верховною Радою вимог студентства, ми звільнили приміщення університету і подалися на площу Жовтневої революції – святкувати перемогу. До речі, протягом трьох днів перебування в університеті ми не завдали значної майнової шкоди цьому закладу. Ну, було розбито одне вікно та ще перекинуто гіпсового Леніна, який стояв у приміщенні. Скопенко, тодішній ректор, не висував до нас ніяких претензій з цього приводу. А коли ми вночі повернулися в університет (треба ж було десь переночувати), не побачили над ним жовто-блакитного прапора. Довелося почепити інший, також кіровоградський.

Автографи – в паспорт

– Під час тих протестних акцій, які увійшли в історію як Революція на граніті, мені вдалося поспілкуватися з деякими відомими українськими політиками, – розповів Рогало далі. – Наприклад, зі Степаном Хмарою, який приходив до нас в університет. А зустрівши на площі Жовтневої Революції Левка Лук’яненка, свого партійного лідера, я попросив у нього автографа. Той погодився, та в мене не виявилося аркуша паперу. Тоді я протягнув Лук’яненку свій паспорт, ще “краснокожий”, і політик, розсміявшись, розписався в ньому. Тими ж днями поряд з його підписом свої автографи залишили народні депутати Михайло Горинь, Іван Заєць, Ігор Юхновський. Я тим паспортом користувався до початку 2000-х років. А потім довелося обміняти на український. До цих пір шкодую, що віддав його. Можна було б сказати працівникам паспортної служби, що, мовляв, загубив. Зустрічав я в Києві під час Революції на граніті й В’ячеслава Чорновола, Володимира Чемериса, Бориса Олійника, який саме спалив свій квиток члена КПУ, Олега Тягнибока, котрий керував медичною службою наметового містечка. А газета “Вечірній Київ” в одному з випусків за ті дні опублікувала моє фотозображення. На першій сторінці! Навіть не знаю, чому я впав в око фотокореспондентові.

Тоді, у жовтні 1900-го, я аніскільки не сумнівався у правильності усіх вимог студентства, у тому числі й щодо відставки голови уряду. А коли у 1995-у чи 1996-у прочитав у якійсь газеті інтерв’ю Віталія Масола, то зрозумів, що з нього був непоганий голова уряду і що його “з’їли” нашими руками ті, кого він не влаштовував зовсім з інших, про які ми не знали, причин.

Стоп, парад!

– Та не минуло було й місяця після Революції на граніті, як мені з кіровоградськими товаришами знову довелося вирушати до Києва – зупиняти військовий парад з нагоди чергової річниці Жовтневої революції, – продовжив Юрій. – Ми відгукнулися на заклики все тієї ж Української студентської спілки, яка заявила, що не допустить танків на Хрещатик. Узявши до уваги цю заяву, Київська міськрада ухвалила компромісне рішення і перенесла парад на площу Перемоги. Прибувши у ніч на 7 листопада на ту площу, ми, кіровоградці, приєдналися до столичної молоді, яка організувала там пікет. Усього нас було небагато – близько сотні. А міліціонерів, які розташовувалися недалеко, було кілька тисяч. Близько четвертої ранку вони пішли в наступ на нас. Лупцювали нас добряче, дісталося й мені, потім з місяць торкатися до голови було боляче. Побила міліція й хлопців з телестудії “Гарт” (була така на УТ-1), які спробували знімати ці події. Аби врятувати відеокасету зі знятим матеріалом, вони передали її нам, пікетуючим. Рятуючись від побиття, ми сховалися у приміщенні Народного руху України, розташованому недалеко. Міліція із солдатами там нас і заблокували. Та близько шостої декілька активістів, у тому числі я, вибралися звідти через дах на сусідній будинок, а звідти – на вулицю. Гуляючи містом, ми дізналися, що на Софіївській площі, біля пам’ятника Хмельницькому, Народна рада проводить мітинг. Ми – туди. Попросивши слова, ми розповіли учасникам мітингу про те, як розігнали наш пікет. Усі вирушили до будинку НРУ і таки визволили заблокованих там людей. А по дорозі, на бульварі Лесі Українки, зустрілися з учасниками параду. Виникла велика тиснява, та парад ми таки зірвали – військова техніка розвернулася і поїхала назад. А вдень сьомого числа було затримано Степана Хмару. Потім історики написали, що влада, розганяючи у ніч на сьоме листопада 1990-го молодіжний пікет та арештовуючи Хмару, засвідчила власну агонію.

Узявши участь у зриві в столиці військового параду, я і мої друзі-земляки повернулися, задоволені, у Кіровоград. Через кілька днів після того до мене додому прийшов співробітник місцевого управління КДБ і заходився розпитувати, що я робив у Києві. “Так ви, шановний, – проти радянської влади?” – сказав він. Я йому відповів, що як член УРП є противником КПРС–КПУ, а проти рад нічого не маю. На тому моє спілкування з органами держбезпеки закінчилося.

Записав Віктор КРУПСЬКИЙ

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s